Помирати Легко

Настала черга Макса… Так-так саме до мене надійшла черга!! Я собі досить довго не міг обрати сім’ю, тоді як усі інші із спокійною посмішкою йшли вперед, я роздумував… Потрібно досить ретельно підбирати сім’ю – маму і тата. Відповідальна се справа!! Де народжуватися? У якому домі? Чи братик, чи сестричка буде… Для мешканців цього місця, де зараз знаходжуся я, цінності людей значення не мають!! Адже усі тут чисті намірами, абсолютно вільні, щирі, але з досвідом сотні життів. Особисто для мене має значення кохання… Для когось гроші, для когось уявний творець, а для мене кохання.
Кожна душа має право обдумати та обрати місце свого нового народження. Ми маємо пройти такий собі тренінг для того, щоб не бути чужим у своєму світі. Існує 9 екзаменаторів, адже часи змінюються, ідеали змінюються, люди змінюються, а отже потрібно знати на, що ти йдеш. Усі 9-ть, я пройшов з відзнакою, а це досягнення , бо на моєму рахунку лише п’ять пройдених життів з інтервалом не більш чим 50 років. Саме зараз моя черга.
• Дали ім’я мені – Веніамін, а народився я у Родріго Капуоре та Ліли Капуоре в Італії. По життю мені судилося стати романтиком. З самого дитинства мої бідні батьки не могли мене втримати на місці. Ходити навчився раніше чим зубки різатися почали, а до 11 років мене вспіли перевести у 8-му за рахунком школу. У колектив, як не дивно, влитися мені було важко, та виходило з горем попалам. У 16 років на мене почали заглядатися дівчата, тоді і зрозумів усю, як мені здавалося, нескладну формулу життя. Перехідний вік давався складно. На усе життя запам’яталася перша ніч із зустріччю світанку… Згодом самотні роздуми під музику, сидячи на даху будинку. Потім з’явилася як мені здавалося, та істота з якою не роздумуючи прожив би усе життя… Прогулянки у парку, закохані погляди у очі, відчуття пульсу у руці живої істоти, тремтіння губ, перший поцілунок, а потім ще і ще… Знову прогулянки і знову ці очі. Я щасливий!! Веселі посмішки услід… Розбите серце. Місяць депресії, а за вікном сумно падають листочки під сірий, похмурий відблиск дня. Тремтіння губ і спогади, спогади. Згадую перший секс.
А потім подорожі у Рим, Париж, Голівуд, Нью Йорк, Токіо, Каліфорнія. Осів я у Парижі!! Сонячний день і мільярди сонячних зайчиків які подарувало мені сонце та скло, чи дзеркало розбите на мільярди частинок склеєних у одну велику кімнату як шпалери. Я – Веніамін, вона – та єдина при зустрічі назвала моє справжнє ім’я – Макс. Я все згадав. Ці очі знову стали прекрасні. А усмішка наповнилася чарівним, могутнім варивом варяжскої відьми під банальною назвою – кохання.
Мені 84 роки і сидячи у кріслі та дивлячись через округлі окуляри у вікно, бачу тисячі листочків лише з одного дерева. Сонце весело заглядає у моє віконце. Згадуючи молодість, з очей маленькою цівочкою потекла сльоза. Усе життя романтика пройшло у лічені секунди перед моїми очима. І раптом… Моє серце завмирає, як тоді коли на екзамені я раптом зрозумів значення дивних знаків – цифр, як дивлячись правді у очі пізнав глибше природу природи, як я вперше ступив свої кілька кроків; так і зараз я зрозумів, що життя людини – це лише ось ці от декілька секунд, лише цей час за який перед моїми окулярами промайнуло 84 роки…
Поглянув вверх. А там світло і легкість, і радість, і на кінець щастя; поглянув униз – там тіло маленьке, худеньке, покрите все морщинами та закутане у плед, з невинною посмішкою.
Помирати зовсім легко, повірте, головне прожити перед цим Життя.
І знову все спочатку… Настала черга Макса. Так-так, саме до мене надійшла черга!..

Ілюзія життя, темниця почувань

Давайте заглянемо правді у вічі. Я із впевненістю можу сказати, що людина яка читає ці рядки – вміє читати – це апріорі.
Так ось… Десь на нашій планеті існує така електричка, де живуть люди. Ці люди навіть на навколишній світ дивляться через вікна цього трамваю. У них є чітко виражена впевненість, що це робить їх мудрішими, а мудрість - це лише низка зроблених висновків по дорозі до кінця. Живучи у цьому тролейбусі, люди відчувають певний рух, плинність речей, а так як разом з цим рухом вони побачили зміни у собі, і назвали це Часом. Поглянувши на них збоку, досить легко, подумати, що ви потрапили на карнавал, чи на маскарад. Живучи у цьому поїзді, вперто відмовляючись це визнати. Надягнувши маску вони одразу відчували себе захищенішими, а насправді були вразливими.
Спробуйте закрити правді очі, і на хвильку уявити світ без масок, без безглуздих костюмів та незручного взуття… Кожна людина, особистість – почали б по-дитячому вистромляти голову з вікна тролейбуса бажаючи поглянути на світ іншими очима, своїми очима. Люди б сварилися і одразу б мирилися, навіть не згадуючи образ, адже вони не мали б значення, а трамвай, поїзд, тролейбус, електричка перетворились би у вільний, покірний хвилям корабель.
На сьогодні це все уява та вигадка моєї свідомості, а завтра буде тоді коли перестане існувати сьогодні, наступний день перетвориться у сьогоднішню уяву, а сьогоднішнє життя у спогад.
Щиро Вам,
Славосвят!

Так я закінчу своє життя!

Чи можеш ти мені допомогти? Чи захочеш ти мені допомагати?

Людино розберися для початку з своїми проблемами, а тоді допоможеш мені. Я став твоєю проблемою? Ти хочеш жити спокійно? Розклади все на свої місця, контролюй себе.

Вона змалечку не навчилася посміхатися, вона жила у нормальній родині, у сім’ї був достаток і жили вони не в злиднях. Я познайомився з нею того вечора у парку, вечір був гарний і теплий, на дворі панував повний місяць. У такі дні місяць рівно з монету завбільшки, світить він яскраво, особливо це помітно у той час коли вночі всі «світлячки» відключили, а ти гуляєш по пустим вулицям. В той вечір вона прогулювалася по алеї, а я, як не дивно, саме тоді не міг заснути. Ми зустрілися із нею поглядами, я просто, пусто глянув на неї, пройшовши коло, ми знову і знову зустрічалися поглядами. Тоді момент був упущений. Вона була красивою, невеличкі груди, волосся трішки нижче шиї, гарні риси обличчя, зачаровував картатий носик, на вигляд їй приблизно шістнадцять років.

Проходив другий тиждень відтоді як наші погляди зустрілися, я не міг забути її очі. Декілька ночей підряд я прогулювався по тій же алеї з надією зустріти її. Я згадував її такою ж сумною, з заплаканими очима, я згадував її легку ходу, яка за декілька годин прогулянки вкорінилася мені у пам'ять. Ось я вийшов на ту алею, ніч, світлячки вже погасли, квітки сумно схилили голівки. Серце різко опустилося, взлетіло вверх, вдарилося об шкіру, почало прискорено битися, я почав швидше дихати. Я побачив її, знову, ця легка хода, знову ці очі, та носик. Обігнавши її, я розвернувся на сто вісімдесят градусів, заглянув у її очі, і зрозумів - вона мене чекає, я зрозумів, що вона так як і я, декілька ночей підряд гуляла на цій алеї, але тільки через місяць наші погляди знову зустрілися. Я жадав, я чекав її посмішки, я хотів побачити її білосніжні зуби.

Та вона не вміла посміхатися, у її очах не було і долі усмішки. Вона привіталася, а я був зачарований, мої очі мимоволі заглянули у її , і все стало ясно, не потрібно було слів. Ми взялися за руки, гуляли. Роздивлялися будівлі, захоплювалися деревами, ми були щасливі.. На наступний день, ми повторили нашу прогулянку нічним містом, ми познайомилися, її було звати Вікторія, прекрасне ім’я..

Через декілька місяців я познайомився з її сімєю: батько – освідчений інтелігент років шістдесяти пяти, сіде волосся, у рисах обличчя відчувається мудрість та розуміння. ЇЇ мати, це людина з творчею душею, вона живе життя, а не імітує його.

Ми були щасливі, все було добре, та я не бачив її сміху, я не бачив як її посмішка огортає все навкруг, я не бачив, а хотів, хотів. Розумієш,як це, я лише хотів, щоб вона була щаслива, а без посмішки щасливим бути важко, та нам інколи і так вдавалося. Коли я не бачив її, я думав, я мріяв про довге життя разом з нею, я уявляв, її лице, її тіло, її шию, я уявляв її повністю.

Одного разу, вона сказала мені, шо все, що все скінчено, що вона їде з країни, на завжди, що в неї є плани на карєру, і що в неї велике майбутнє. Я щиро вірив, я знав, що в неї велике майбутнє!! Тоді мені стало зрозумілим, що вона мене любить, той погляд я ніколи не забуду, це була наша остання ніч, завтра зранку вона перегорне сторінку свого житя, а я зостануся щасливим спогадом.

Ми просиділи на будинку цілу ніч, ми зустріли захід та схід сонця, ми любили одне одного, ми дізналися як це любить, ми любили одне одного з першого погляду.

Серце обливалося кровю, я плакав, сльози лилися, а я їх не відчував, я знав, що все, я не побачу більше ніколи в житті цю дівчину.

Я був на краю прірви, стоячи та дивлячися униз. Темнота. Я бачив її лице, пряме волосся, її маленькі, невеличкі груди, я їх відчував, я бачив цей носик, а ще я бачив її прощальну посмішку, посмішку, яка стала всім моїм життям.

Тендітна і гарна

Лише погляд у очі може змінити або ж сформувати вашу думку. Один малесенький погляд. Ту ніч моя пам’ять ніколи не забуде адже після доща відчувається особлива атмосфера. Свіжість, м’яка та волога свіжість, крапельки які ще не вспіли «повтікати» з листочків, срібне світло повного місяця. Якщо у той момент ти зможеш відірвати свій погляд від очей своєї половинки і оглянутися навколо, то побачиш мерехтіння листочків та їхніх тіней. Весь ліс ніби перетворився у цей момент у одну істоту яка тихо, ніжно шепоче: «Люби, люби тихо, нехай все буде вічним, нехай цей погляд вкарбується тобі у пам'ять, нехай це буде уроком.».

Ось так ми сиділи на однісінькій лавці посеред лісочку. Я приїхав з родиною до своєї бабусі; вона ж у повагу до традицій ціле літо проводить з своєю тіткою, меншим братом, бабусею у родинному гніздечку. Цей лісок як клаптик хмаринки посеред чистого, синього неба, розрісся посеред зайнятого житом поля неподалік від села. На той момент ми були просто добрим друзями, друзями які розповідають одне одному абсолютно все…

Я чітко, щиро відчував її погляд на собі(пронизливий погляд), вона тремтіла своїм тендітним тілом при кожному мимовільному доторку наших рук. Легке спілкування, пронизане ниточками емоції та щирості, зв’язували кожну хаотичну думку у єдине ціле. Гуляючи ми були у екстазі, у таких відчуттях, що навіть мені (наприклад) було не зрозуміло, що твориться з моїм тілом. При кожному слові мої руки тремтіли, голос зривався на високих нотках. Я зловив себе на думці, що я помічаю кожний порух її губ, кожний сповнений вагання крок вперед. Знайшовши у деревах наше імпровізоване «місце стоянки» ми присіли. Ніжки стомилися, а у дівчини виднілися пухирці від холоду, хвилювання і насолоди. Певний час ми навіть розмовляли на вже звичні теми: природи, філософії, науки. Але кожний раз ми приходили до теми кохання; то я, то вона обережно переводили пікантну тему у інше русло. Це тривало деякий час, лише декілька хвилюючих хвилинок. Я зрозумів. Що потрібно діяти…

Моя голова рішуче повернулася до дівчини, очі ясно глянули у її; варто сказати, що вона не відвернула свій погляд убік, а рішуче дивилася мені у душу; одна рука тремтить, а друга сантиметр за сантиметром просувається до її ніжки. Лагідно обхвативши колінко тендітної особи незабутній хвилюючий подих та серцебиття. Я обережно підсів ближче і поцілував її у губи.

Відчувалося, що ця мить назавжди зосталися у пам’яті. У такі моменти хотілося жити з нею життя кожну секунду.

******

Сонечко повільно заходить, лягає спатки і ніби на прощання кидає сліпучий пучок променів. Я уже літня людина, добився певних успіхів, у мене є особа яку я кохаю з того самого моменту; з того першого поцілунку. А тим часом небо ярко оранжевого кольору повільно перетворюється у рожевий. Перед очами ніби привид постав срібний, повний, рівно з монету місяць. Я пам’ятав все до деталі, буває закрию очі і промайне перед очима молоде гарне личко, з витонченими, тоненькими губками .

Згадується та ніч наче сон, проклятий сон. Маленькі ніжки, талія, невеличкі груди і грайливий язичок…

Це СОН!!!

******

P.S. Сонечко зайшло, твої очі повільно закрилися і мої слова поринули у безмежний простір. Кап-кап-кап…

Сидячи у кавярні..

Чоловік зайшов у кав’ярню. Людина яка вперше зайшла у кав’ярню, або будь яке приміщення природно відчуває себе ніяково. Ось і його очі зацікавлено та обережно дивилися на кожен столик, мимоволі заглядаючись на кожного відвідувача. Очі – головне очі! – промайнуло у голові незнайомця. Як дивно, що весь багатогранний світ людини так чітко віддзеркалюється у очах. Замовляючи собі каву, чоловікові довелося іще раз оглянути приміщення у пошуках вільного місця. На подив людини, стілець виявився зручним, а на столику стояли акуратно складені серветки, макет троянди вставлений у просту з тонесеньким верхом вазу.

Чолов’яга розпочав своє спостереження. Йому було цікаво роздумувати над життям, а предметом його роздумів сьогодні була – людина. Жива істота яка звикла спотворювати природу усього сущого. По-суті батьки даючи ім’я новонародженій людинці програмують її долю, програмують стержень існування. Навіть найсильнішому відчуттю серед головних п’яти дали нахабну назву – кохання.

Люди у приміщені, то проходили, то виходили. Особистості змінювалися. Спробуйте просидіти в кав’ярні половину дня… Запевняю вас, ви побачите і флегматика, і холерика, сангвініка, меланхоліка у найнесподіваніших поєднаннях. У приміщення поважно зайшов дивний дідуган, з довжелезною бородою, кирпатим капелюхом та окулярами-монетками. Саме погляд, дивний погляд та посмішка діда вразили нашого героя. Хлопцеві хотілося, нестерпно хотілося познайомитися з дідом. Старець сів навпроти, замовив собі чашечку зеленого чаю, всівся зручніше, очей не видно, на обличчі приємна посмішка, а у загалі – концентрат мудрості.

Нашому ж герою не терпілося представитися, не терпілося задовольнити свою цікавість. На здивування старець повільно встав та з незмінною посмішкою підійшов: «Можна до вас приєднатися? Я не буду представлятися, адже моє повне ім’я занадто довге для цього часу та ви можете називати мене Ключником. – промовив незнайомець присівши. Я ж продовжував сидіти з відкритим ротом та кліпаючи очима у відповідь. «Я не просто так підійшов до вас молодий чоловіче. У ваших очах, так-так саме у твоїх очах, - перейшовши делікатно з «ви» на «ти». – видніється невимовне бажання жити, ну і… зі мною познайомитися!, а також страх не знайти шукане. Я сюди прийшов до тебе, адже моя місія у житті відкривати двері таким як ти. Ти задумуєшся над людською природою? Відповіді не потрібно… Моє роботою є гасіння і відкриття нових зірок. Мені починало подобатися знайомство з цим дідом. Кому не сподобається така увага до своєї персони?? Поглянувши краєм ока на годинник у мене промайнула думка, що Ключнику скоро час йти на роботу.

Він ніби прочитав цю думку, зсканував з мого мозку, я це побачив у його очах! Не забарилася і відповідь «Ця розмова не закінчиться, ніч не розпочнеться доти доки ти не знайдеш відповіді на свої запитання».

Мої очі почали повільно закриватися, я втомлено позіхнув! Це було як по-команді, раз і все – тихий час.

Прийшла весна

А знаєте весняне повітря і справді пахне по-іншому, не визначено. У ньому перемішалося сила силенна запахів, ароматів та легких відтінків знову ожившої природи. Коли гуляєш сам один по місту, відчуваєш себе самотнім, одиноким, невдалим експериментом. Навколо сотні людей, а моя душа самотня.

Знаєте легко сховатися за музикою у навушниках, ніби відгородивши себе від оточуючого стіною… Важко прийняти правду та не піддатися цій вазі, цьому тиску каменя, який по неволі поклали на наші спини.

Думками я переношуся у романтичну місцину, де пташки звідусіль шепочуть пісенькі, де вітер наспівує свою весняну мелодію. Це те місце близ озера, де дерева розвісивши поважно свої віти задумливо завмерли розгадуючи загадку буття. Замислюєшся ти, яка неоціненна сила природи коли вона дає стимул продовжувати життя, не вимовивши і слова? Так..! Саме тут з природою, я не відчуваю себе самотнім, я чітко усвідомлюю свою єдність. Гармонію, співіснування…