Життя - це всесвітній фарс.

Артур Рембо. Кавер.
Я живу ніби у вісімнадцятому столітті -
Той хто не знає життя та правди.
Я пишу, як той хто вмирає в пустелі.
Спрага мучить мене. Мені не потрібний хмиз,
Лише небо світить вгору і вниз.
Я лежав і дивився в космічні простори:
крупи забуті в хаосі - зірки.
Гречка, що падає з неба, то метеори!
Ліпше за воду й не треба мені.
Той хто стрибає угору, неодмінно паде додолу.
У сні згадається Міст Мірабо та повчання
                                                        хороші
                                                              твої.
Не бути плаксивим, себе шанувати,
природу любити, усіх зневажати.

*
Той постріл, те задоволення.
*
Хвилинне марево, повне затемнення - краще вже не буде. Психо-тест проведений учора, вибухи вночі. Ліпше не буде мені.
Сновидіння.
Краєвид з вікна.
Примітивні слова.
Серце тьохкає. Соловей стукає. Зміна явищ у природі. Писанина, як поклик душі.
Думка на три слова попереду пера, руки, суглобів, процесів, крил, спогадів.
Лише почекати, наповнити глеки й піти. Прохання, обіцянки - знову потік думок. Вміння не брехати собі - ставити себе на місце відкинутого. Коли ти увійдеш в 12-13% щасливчиків.
Зіпсовані листки. Виродок, тварюка ні на що не здатна. Невіра. Мати.
Книжки хороше споживати, а самому написати? Зась!
З.І. Депресові думки. Не зважайте. Такі соплі у всіх бувають.