Апельсинка

Апельсиновий запах, тьмяне тепле освітлення примхливо створюють з твого настрою маленьке диво, спалахи вогників то тут, то там, щось змушує вбирати в себе субстанцію складену з упорядкованих звуків.  Настрій, певно ж, новорічний чи як?
Сьогодні 8 грудня, і сьогодні Новий Рік, вчора був ще той – моторошний, незнайомий, закутаний темрявою, хвилюванням, літрами кави. Крапля летить, так повільно-повільно – вдається розгледіти своє мляве відображення, летить, не співчуває, у повній невагомості, навіть здивуватися немає часу.
За вікном дощ. Стеля протікає, але слабке мерехтіння цього нового року вже звеселяє душу.
Час змінити цю обитель.
Втрачену для цього світу особистість  відродити не вдасться, вже ж нове попереду.  А я на ковзанах, мить  - лечу-у-у.
 Амнезія. Не можу згадати моментів, людей, почуттів. Де подівся банк емоцій? Де поділося все життя, куди сховалося?
Та ось же воно, роззуй очі, бурлака!!
Найцікавіше, що таке трапляється, тоді, коли чогось не вистачає; не вистачає твоєї присутності, не вистачає поцілунку, обіймів…
«Соплі» - скажеш.
А мені кажуть, що це все так романтично завжди, що це високе щось.
Задимлена реальність викачує з нас людське, адже все сказане вголос – таке бридке.  Так дико відчувати і говорити одночасно!
Ух, телепатичні війни в голові. Її величність Думка - завершена субстанція осмисленого. Здається, що слова зайві, але без них все інше втрачає сенс.
Можливо дії? Так. Дій! – тоді слова справді  зайві.
Що їси, солодкий? Та так… крихту жалю вирішив з’їсти, та й обжалився.


P.S. : А після цього солодка ніч з невимовним страхом.

Що робити?

Іноді в мене опускаються руки. Я не знаю, що я роблю тут, я не знаю для чого живу.

Я хочу самоствердитися, але яким чином? Як мені навчитися розуміти? Яким ідеалам слідувати? Який ідеал створювати? Де взяти терпіння, бажання, енергію?

Та це лиш іноді. Інколи варто робити крок. Зробив крок – і живи! Не жалкуй, адже у всіх таке буває, всі ми люди. Складна дилема у голові: навколишній світ – моє я. Кожний знає про свою особливість, кожний має це розуміння, яке по-своєму висловлює. Свою виключність ми усвідомлюємо по-різному, але інколи і вона має властивість губитися в думках інших людей. Тримайтеся за принципи! – скажу я для себе, адже це мій вихід. Виправдане це обмеження чи ні, але воно моє.
Ваше? Прослідкуй створення цієї рамки від самого початку…
Наше оточення формує кожну думку, так само як ти є одним з тих хто формує думку іншого.

Переглядаєш відео, цілуєшся, гуляєш, спиш, живеш, навчаєшся, працюєш, розмовляєш, мовчиш, думаєш, відпочиваєш, даруєш квіти, бігаєш, йдеш, дивишся у очі, смієшся – це життя, невпинна різноманітність, різнобарвність, кричуща яскравість разом з сірою буденністю. Не забувай смаку життя. Задумайся, ти ж це любиш.
Твоя дорога завжди лише твоя.  Кожний етап вищеописаного життя – це окрема частинка цілого, це те без чого ти не проживаєш і секунди. Доповни цей список сам.

Варто усвідомлювати свою виключність та те, що цієї виключності не було б без інших. Створюй свої запитання, став свою мету, знаходь спільну мову з ними, веселись, живи!
Будь активним, не будь байдужим, намагайся фільтрувати, живи хвилиною, думаю на перспективу, відчувай зараз, не зраджуй самому собі, май гідність, твори якість.

«Що робити?» - я тобі скажу – не сиди на місці, або ж – рухайся. Вода під лежачий камінь не тече.

Життя - це всесвітній фарс.

Артур Рембо. Кавер.
Я живу ніби у вісімнадцятому столітті -
Той хто не знає життя та правди.
Я пишу, як той хто вмирає в пустелі.
Спрага мучить мене. Мені не потрібний хмиз,
Лише небо світить вгору і вниз.
Я лежав і дивився в космічні простори:
крупи забуті в хаосі - зірки.
Гречка, що падає з неба, то метеори!
Ліпше за воду й не треба мені.
Той хто стрибає угору, неодмінно паде додолу.
У сні згадається Міст Мірабо та повчання
                                                        хороші
                                                              твої.
Не бути плаксивим, себе шанувати,
природу любити, усіх зневажати.

*
Той постріл, те задоволення.
*
Хвилинне марево, повне затемнення - краще вже не буде. Психо-тест проведений учора, вибухи вночі. Ліпше не буде мені.
Сновидіння.
Краєвид з вікна.
Примітивні слова.
Серце тьохкає. Соловей стукає. Зміна явищ у природі. Писанина, як поклик душі.
Думка на три слова попереду пера, руки, суглобів, процесів, крил, спогадів.
Лише почекати, наповнити глеки й піти. Прохання, обіцянки - знову потік думок. Вміння не брехати собі - ставити себе на місце відкинутого. Коли ти увійдеш в 12-13% щасливчиків.
Зіпсовані листки. Виродок, тварюка ні на що не здатна. Невіра. Мати.
Книжки хороше споживати, а самому написати? Зась!
З.І. Депресові думки. Не зважайте. Такі соплі у всіх бувають.

Я

Хто я для тебе? Хто? Надзвичайно важливе запитання яке поставить крапочку над І. Хлопець? Дівчина? Немає різниці!

Я лише кубок лайна. Ні-ні, не того лайна, що ти думаєш, ні! Я кубок – велична палиця, посох із жевріючою цяткою на кінці. Колись монахи молилися таким як я. Так, і Артур Уславлений був людиною. Ієшуа, також Уславлений, нажаль також був людиною, а я не гірший, навіть кращий, адже маю здорове тіло. Лайно – переробка, результат виробництва, накип у чайнику. Великі, величезні думки я перетравив у своїй душі і викинув непотребом усе найцінніше, взявши лише частинку частинки. Це кубок горить лайном, жевріє маленькою іскоркою під попелом, і цю іскорку навіть не кожний вгледить, не кожен зрозуміє, що ця крапочка – це найпотужніший запас непотрібної енергії який в мене є.
Я – келих вина. Келих, як і кубок може бути Граалем. Келих – тендітна ніжка дорогоцінного кришталю з вмістилищем, з цілим сейфом. Вино – гіркувато-солодщава темно-червона суміш з п’яним смаком. Так. П’яніло, відпивши трішки бурого напою, багато людей. Як знаєте, сухе вино зазвичай куштують дівчата, навіть літні жіночки відпивали, прицмокуючи, цю рідину, і душа їх засинала – прокидалося бажання.  Всі поважні люди п’ють, прицмокуючи, відчуваючи неперевершений смак пійла, яке налито у сейф з кришталю.
Вина налито лише краплину, а вони вже у передчутті смаку. Думають, бачте, на перспективу.
Я – клубок ниток. Моє єство настільки заплутане, що навіть кіт з натренованими лапками не розплутає як слід. Я клубок – хаотична суміш усього побаченого, почутого, відчутого, пережитого, не пережитого, минулого, теперішнього, майбутнього. Клубок незвіданого. Кохана, навряд тобі вдасться мене зрозуміти. Повір, розплутаний я не зручний. Лише клубок зможе зручно вмоститися у тебе на долоні. Я клубок нитки, яка зможе показати шлях відмінний від твого. Я ниточка, яка швидше розірветься чим витримає.
Я – це меч. Віками загартований у битвах. Я – це меч, що ніколи не зламається у твоїй руці. Та я вмію лежати і псуватися. Я вмію покритися іржею під дією сліз. Ні, не своїх, а твоїх. Меч не буде лити воду. Меч – це жорстоке кодло. Вб’ю і оком не зморгну.
Я – земля, ти – квітка. Ти – земля, я – квітка. Немає значення. Має значення лиш те, що я тебе не знаю. Я – келих, я – кубок, я – клубок, я – меч.
Все це залягло, лежить без діла. Україна – це багаття, яке згасло у козачій славі. Люди – це вугілля, жевріючий Грааль, несформоване золото.  Молодь – це вітер. Молодий гульвіса та лише вітер роздмухує багаття. Вогонь – це ми всі. Вітер – це частинка нас. Немає вітру – немає вогню. Немає бажання – немає дії.
Кубок запалився і світло зробило неможливим темряву. Келих ніколи не буде пустим. Меч завжди знайде голову. Клубок, лише клубок залишається незмінним, заплутаним, крихким. Лише клубку потрібна рука.
Ковток вина відпито… Гарячий поцілунок передав собою палаюче задоволення, в обох у роті терпкуватий присмак. Тіла, дві особи у гарячих обіймах перетворюються у одне Єсмь. Насінина знайде своє дерево.
Так хто ж я? Де я є серед усього цього приладдя, непотрібного інструменту, де?
Ехом відізвалася, я зникаю. Частинка за частинкою. Мене немає, залишився сумнів. Я взагалі існую? Хто, в чорта, окрім мене дасть відповідь. Де ти?

Жовта Квітка

День 3. Середа

День за днем – приємне нічогонеробіння. Навіть у Карпатах – це був активний відпочинок, а тут – пасив-пасив, і ще раз – пасив.
Складна ситуація турбує мою голову, вона б в принципі не мала б, але…
Порив емоції, складні слова, думки відчаю криляться з голови далі чим би хотілося, і до того всього: ядуча атмосфера пахучого повітря Вил.
Світла веранда, скрипучі звуки комашиної вулиці, нерозбірливі слова людей. Сказав би: «романтика-а…», але язик не повертається.
Я ввів свою політику, конспіративну. До цього часу все. Що було на язику, те й у думці, а зараз все. Що у  думці те відфільтроване і подане на тарілочці, для кращого результату, звісно.
Такого мене втерпить не кожний, але у багатьох просто іншого виходу немає. Ось так навколо мене.
Жовта квітка, жовта – колір страху, мокрого страху. Росіякі заполонили простір та із-за солідарності, для того аби тебе розуміли, розмовляєш їхнім язиком, а потім і на суржаку переходиш, чекаємо рятівну соломинку блакитно-жовтого поля пшениці.
Подайте чаю, будь ласка. Язик вмивається солодкаво-гарячим напоєм, а вона – щебетульки-щебетульки.
він відкрився, а їхній перший крок – відступ, клики нагострила і взяла на озброєння своє: «Давай не поспішатимемо!». Ці три слова обеззброюють чоловіка краще чим чарівна паличка.
А моє що? Либиться, у свої то 42. Танцювальна дівчина – гра слів, пані та панове, гра слів. Чарує-зникає-чарує-зникає, а головне, ще й гордість у цій улесливості знаходить. Не вистачило свободності (знову гра – хоробрості) для наступного кроку. Жовті квітки, жовті – колір страху, текучого страху. Поглянути у дзеркало металічного блиску, а побачити живу істоту. Останній ковток солодкаво-теплого напою.
Зриваюся і йду геть!
Вона ж приїхала, прилетіла,з’явилася насінина зниклого народження.
Жовті квітки, жовті. Краще жовті, ніж напиленого кольору загадкової краси. Можливо ризикнемо і візьмемо ці? Красиві? Та де там, не дарма жовті, адже бояться.

НЕ СЕНСОВА ІСТОРІЯ БЕЗ ІСТОРІЇ

Хаос

День купального Івана. Що є сенс твого буття?
Я зняв окуляри і закрив очі. Без окулярів світ не такий! Лі Конг Юан – Потік води: мій безлад заспокоївся, речі затяжно, спокійно впали. Безлад є, але він спокійний… На полицю все класти – марна трата часу.
Під листком книга вибраних поезій Лесі Українки, а листок – це моя писанина.
Що є сенсом твого буття?
Хочеш отримати відповідь? Задавай вірні запитання!
Потік, бліц, спалахи слів у свідомості, незвичні закарлючки схожі на кардіограму, а у думках ти.
«Ти» - особа без імені, неіснуюча персона моєї уяви. Реальна людина, але під шарами масок. Не задавай запитань! Чи перестануть відповіді бути потрібними?
Як це можна читати?! – новий жанр сучасної літератури – «психологічне есе». Я кладу свій сенс на полицю мотлоху чи перестає він бути сенсом, або мотлох - мотлохом, ти ж знаходиш свої вузлики ниточок які рідні лише тобі(я про вузлики, ниточки – мої). Можеш забрати трішки моїх плутанин – можливо ти працюєш як фільтр! Ти… ти… ти – бездушна уява – окреме явище моєї уяви, яке здатне мене відтворювати… - цей клубок також забирай. Занадто заплутано.
Іван^{(наголос на і )} – особлива ніч. Магія накручена тобою матеріалізувалася з невидимої думки у видимий абсурд – нереальність.
Наша відмінність у  дурості. Тварини не намагаються матеріалізувати відчуття, рослини не намагаються – вони мовчать, лиш ми все псуємо, намагаючись втиснути у слово.
Піди в ліс і вигукни: «Хей-Хо!!» - енергія крику – віддай її природі, вона потребує, а тобі полегшає.
По фразі в день перечитую і дивуюся: це від мого-то пера такий світ створився? Невже вина і відповідальність вже лягла важким клунком мені на горб?
Писані слова виглядають гарно, але їхній зміст…

                В чому сенс? – ось правильне запитання, не твій, не мій, не всіх і не наш. Лише твоя уява, а сенсу немає.
Є шифри. І я радий з цього.

Чорний плащ

Прокинутись і не пам’ятати вчорашнього. Знайома ситуація?

 Крізь ніч ніби пройшла чиясь рука і доторкнулася місця вище губи. Там ще постійно чухається… Людина з довгим чорним волоссям у коричневій ковбойській “кепці”.  Люди завжди роблять помилки. Ось і він зробив помилку не вдягнувши чорного плаща.  Мені наснилося, що його збила машина. Прокинувся – і ані бельмеса не пам’ятаю. Дивно жити снами. Лише сни у спогадах.

23 травня мені наснилася чорна ромашка з червоним стеблом. 24 травня – білий пес. Пам’ятаю чоловіка у кепці… Дуже важко відділити реальне від сну. Його збила машина у сні? Він спав коли його збила машина? Плутаюсь.
Задумуюся, що могло викликати таку чудернацьку реакцію на реальність? Політичний світ, де почуття анульовані або зведені до мінімуму – у міліметрову гранулу? Звичайна помилка людини? Ще я чомусь прокидаюся завжди у своїй кімнаті. Напевне ніколи не виходжу з неї. Пам’ятаю сон про кінець першої частини мого життя(я бачу його ніби стрічкою). Тоді я витав десь знизу. Літо-літечко.
25 травня – світ виявився легким, швидким та приємно смердів. Іншого словосполучення не підбереш. Вам ніколи не снилися запахи? Запах мелодії чи запашне волосся тієї дівчини з блискучими очима, чи аромат кави(там точно не було кави)- лише аромат.
26 травня – голуб. Шизофренія – голуб. Ви бачили голуба в якого є уявний друг? Ото ж бо, а я бачив. Голуб якраз грізно мандрував крізь повітря(ніби думав битися з ним – з другом) чи просто бажав розвіяти ту ілюзію, усвідомивши ілюзорність навколишнього.

Чи щасливий я? Кхм… звісно щасливий. Лише я вмію вправлятися зі своїм життям. Людина, за тисячоліття свого існування, навряд навчилася це робити.
27 травня. Я вже розповідав вам про голуба? Голуб та шизофренія… Краще не дивитися йому в очі такого моменту. Псих – є психом, тут нічого дивного.
Захід сонця чи пісок між пальцями, хвилинні задоволення від спілкування з самим собою, жахливі, шалені перегони на черепахах(в моїх снах вони рухаються відносно повільно). Швидкість світла тут не дивина, а лише перша передача.
Хочете сентиментальності? Ну добре – він та вона, зорі, роса, хмаринка в небі, краплина вина… П’яні посмішки, блиск в очах, дивні звуки, що ллються піснею на зовні. Крик у душі, а він звично посміхається. Прості погляди(без ніякого натяку), легкі доторки губ, смачний запах коханої. Не можу згадати про носик… Пам’ятаю сльозу трішки вище губи, там ще постійно чухається.
Іноді мені здається, що я не сплю, а живу повноцінним життям, а те, що у мене називається “сном”, насправді лише ваша реальність.

Плями на асфальті – лише спогад про дощ минулого сну. Змерз же ж я тоді, пора вже  вкриватися тепліше чи що?

Чорне билля у полі розцвіло

Сонце встало над лісом. Пташечки співають: дзвінке цвінь-цвірінь жайворонка розрізає раз у раз тишину. Ранок нічого поганого не передрікав. Вже весна на дворі – все квітне, буяє, лише чорна хмара суне десь з півночі. Чорна хмара чорної смерті посірілого світу. Саме о цій порі доля людства повернула різко назад, приблизила усіх нас до вирішальної хвилини Суду.

Приблизно о 2 ночі 26 квітня ми – Людство планети Земля побачили лице смерті, а точніше відчули, бо ця атомна мара – невидима.

Вирує люто морок цезію над нами,
В’їдається у тіло атомна мара…
Лягаєм і встаєм з ядерними снами,
Й ховаємо щодня, бо смерть, як світ стара.

Чорна хмара чорної смерті посірілого світу.

Народився я вже з аномалією – серце було з правої сторони, як казали батьки – дзеркальна людина. Мені від того ні погано ні добре, лише стукіт у мене не там де у всіх людей. Бабка казала, що то відьми наврочили, що то в неї сусідка варива всілякі варила з полину, а потім проклинала тим пійлом кожного хто повз хату проходив. Ще казали, що та бабенція  померла 26 квітня у 1968 році. Коли ж  замок край поля,  враз щез у хмарі пилу, сусіди одразу згадали ту Ягу з полин-пійлом.

Хто не родився – той не вмира,
Не бачив дня – і не побачить ночі,
Снігами теж його не замітає,
 Не гляне він Чорнобилю ув очі.

Я, ніби і не родився саме тоді. Моє покоління – це “демографічна яма”, а не осад радіоактивного пилу на душі. Моє покоління не страждало від цього? Та ж погляньте, люди, на мене – у мене серце не там б’ється, на себе людоньки погляньте, не тримає планета такої душі, яка б не чула відлуння того Баху!!

Раз у раз, нова душа кожної секунди, а чорне билля осідає. Чорне билля розцвіло у душі новоприбулих.

Чорна хмара чорної смерті посірілого світу.

Погляньмо зверху і до споду –
Збагнемо, звідкіля така
Прийшла біда до нас в господу.

Ехх, хороше І.Драч писав  “Чорнобильську Мадонну” – важкий твір, важка проблема, чорна пляма на тоді білім, вже сірім полотні.

Тоді, 26 квітня 86-го, ми посадили насінину темної цвілі на тканині історії, зараз ця зараза розквітає на очах. Онкологічні захворювання, променева хвороба, різні мутації вірусів, нові, більш витривали мікроби – така саркастична смішинка того замку в якому оселили цвіт нації.

Біль у грудях при різкій зміні погоди. Страшні сни: бетонні стіни, зелене світло, лисі люди, беззубі потвори.

Перед тим як у мене випало волосся, я бачив сон про великого здоровенного дядечка, що захлинався од диму. А потім пляма за плямою повітря відбирало у мене моє любе волоссячко. Лисий і хворий. Чи народився я у цей світ? Ні! Це світ мене народив, породив падлюка.

Чорна хмара, мара, чорна смерть посірілого світу.

А чорне билля вже давно розцвіло, перетворилося у дерево, і цвістиме протягом століть. 

Музикант

Зайшов він якось по дивному: впевнено, у смерканні його туфлі відблискували чорними носками, у руках невеличкий футляр, голова опущена. Пам'ятаю, що я тоді подумав про стильного джазмена, який так часто почав з'являтися у книжках. Вистукуючи дивну мелодію кроків, чоловік, знявши капелюха, всівся поважно у крісло. "Що він робить у моїй кімнаті? Я пам'ятаю, двері були зачинені на ключ..." - подумки здивувався. Голову турбувало дивне відчуття обурливості, цікавості, злості. В одну секунду хотілося виставити його за двері, а вже за мить, зацікавлено споглядати незнайомця.

    -  Ей, ви, так-так, до вас бо звертаюся, чуєте? - спробував бува я заговорити з ним. Він ще так глянув на мене, ніби кажучи: "Це ви до мене??", обернувся, щоб глянути чи немає кого позаду.

    -  Як вас звати? - питаю.

Хлопець викликав повагу, а ще цей чорний футляр не давав мені спокою. Думки тріпотіли у голові несамовитим вихором.

    -  Джон, Джонатан, пробачте. Мене, - задумавшись на хвильку, глянув мені у очі, - тут немає! - ніби зробив висновок. У його очах я помітив багаття. Поволі дістаючи з футляра золотого інструмента, Джон підійшов трішки ближче до мене. Я стояв біля вікна опершись об стіну. За вікном йшов дощ.

    -  Кажуть, що у цьому світі полюбляють музику... - задумливо промовив він. Приставивши до губ золоту, ювелірної роботи трубу, трубу повністю оздоблену дивними знаками-візерунками, цілі сузір'я магічним маревом посіли своє місце на інструментові. Полилася у світ срібно-золотава мелодія. Я, ніби вдарений струмом, відчув дивовижну силу звучання. Нота за нотою вливалася у моє тіло дивна рідина звуків. Спокоєм, турботою, жахіттям, і щастям катувалося моє серце мов ножакою. Я стояв, споглядав на молодого, стрункого чоловіка у костюмі кольору смоли, на чоловіка, на людину, що віддає усю свою енергію інструментові. Ніби пером у мою душу вкарбувався кожний рядок його душі, по лицю стікали струмком крапельки поту, а божевільні очі молодого дивилися десь далеко вперед: повз стіни, будинки, дерева, десь далеко у космос - за межі нашої галактики. Мелодія жовтогарячим пищанням відблискувала при кожному видиху, з яким душа музиканта висмоктувалася з тендітного тіла.

       Легкий, туманний звук - конденсат на окулярах. Ніби прокинувся. Стою, дивлюся на сивого діда із золотим інструментом, у костюмі, та елегантним капелюхом.

    -  Кажуть, немає музикантів на світі... - сказав сумно і ступив крок з вікна.

       Декілька секунд я простояв у щасливому нерозумінні дії театру. Граючи, Джон непомітно для мене підходив до вікна. Кинувся я до нещасливої шибки, відчинив - вологий після дощу асфальт, пуста вулиця, мертві будинки. Трупа не було.

        Зранку я побачив у газеті заголовок "Вбито Джона Мюррея - музиканта, композитора, сценариста"

Ось так цей молодий хлопець з'явився мені у ніч повного місяця, ось так раптово пішов, зігравши останню мелодію. Пішов, зробивши останній подих. - закінчив я розповідати дивну історію журналістам з журналу "Герої джазу" .

Двері зачинилися, а я ще довго стояв та дивився у вікно, згадуючи Джона, трубу, мелодію, останній подих.

     Де ж ті музики?

                 **Сhris Botti -   Deborah's Theme - From Once Upon A Time In America