Посмішка лине у простір...

Давай ти ще раз посміхнешся, лише для мене?!
Думки линуть у простір незатримуючись у голові. Навколо природа, дзюркоче вода - дзюркіт чистий-чистий, навіює низку спогадів. Я в далині від свого життя, від міської суєти. З думки не виходить тендітна особа: волосся трішке нижче шиї, погляд просякнутий смачним настоєм життя, білий, маленький (знову приходить у голову "тендітний") животик. У уяві настирно згадую лице до деталей, але вимальовуються лише загальні обриси. Згоден... з мене ніякий художник, але той настрій, що даруєш при зустрічі мені ти, залишається у пам'яті приємним спогадом. Знаєш, у тебе голос, що вміє заспокоювати. Тобі 19? Ні, ти такаж як і я, лише сформована... Невже у тебе є чіткий план життя? "Ні, немає..." - відповіла б мені ти. Ти взагалі навчилася обходитися без будь яких планів. Навіщо план, якщо майбутнє не сплануєш?
Посмішка варта мільйона, посмішка запам'яталася... Та і як вона могла не запам'ятатися, адже ти так часто посміхаєшся.
Інколи у голову приходить чуже відчуття твого раптового зникнення. цікаво, а що станеться тоді? Ні, не буду залежним від твоєї уваги, буду як тополя посеред поля: обережний, незалежний, сильний і посвоєму люблячий. Ця тополя любить поле, небо, сонечко і дивні крапельки які час від часу капають з неба.
Що це смикнулося у грудях? Напевне дивне відчуття під назвою щастя рветься на волю. Як довго я намагався приховувати його. Ці декілька місяців воно вирувало десь у серці, в середині моєї душі.

P.S. Присвячено одній милій особі.