4.02.2012

Кадр

Сиджу на лавці склавши вказівний та великий пальці обох рук у своєрідну рамку – оцінюю ситуацію. Конкретизую навколишнє. Усе рухається під музику в навушниках, під ритм барабанів та гри акустичної гітари. Скільки всього ми не помічаємо? Все, що не входить у цю рамку з пальців – все залишається поза увагою нашої свідомості. Голова, як завше, нічого особливого – переповнена думками, що легко, невимушено, швидко, ніби броунівський рух літають, не даючи шансу пустоті вхопитися за своє та закріпити територію вільну від дій.
Ось йде молода дівчина. Кроки дрібно цокають створюючи ехо, а стегна рухаючись еротичною вісімкою зловили погляд і тримають, манячи фантазію. Лице було напруженим, в очах виднілося глибоке почуття образи, хоча і посмішка свідчила про протилежне, але уважного спостерігача цим не обведеш навколо пальця.  Хто образив таку милу особу? Чи заслужено? Чим живе? Та що примусило вийти в такий день на вулицю? Питання виникають миттєво і більш схожі на риторичні чим на ті, що потребують відповіді. Дівчина одна – думок тисячі. Всі одразу і не спіймаєш.
Рамка повільно переводиться на хлопчину, що якраз повільно переходить вулицю. Одразу видно – хлопець весь в музиці. Це ніби його маленький простір. Його світ, де знаходяться відповіді на всі складні запитання, живуть та вмирають мрії, створюється ініціатива, заживають рани... Щось задумався, обмірковує наступні кілька кроків, як той гросмейстер – зважує всі «за» та «проти», замислився над світом навколо. Чому біля нього немає щасливого вигляду дівчини? Адже ми тільки про вигляд судити можемо. Чому завжди щасливе личко феї над ним, наразі сумно похнюпилось? Чим живе його внутрішній світ крім тієї музики психоделічного року? Мені як звичайному спостерігачу, цікаво дуже багато запитань, але чи в змозі дати відповіді на ці запитання той, хто розуміється?
Ось до хлопчини в рамку увійшов літній чоловічок. Саме такий, маленький, зморщений, живий весь такий. Посмішка - щирісінька, як погляд бабусі, коли вона ставить обід на стіл, справді осяювала чоловягу з ніг до голови, від правої до лівої руки. А хлопець, звісно помітив цю особилвість дідугана, і собі посмінувся – це народилася ще одна іскорка надії. Тільки тої, що створює потенціал можливостей, дає енергію, створює креативну атмосферу всередині.

Мої думки в той момент наповнилися джерельною, живою водою. А руки стомилися тримати рамку. Рамка на момент перетворилася у ті ж самі дві руки, у ті, які я знав по пальцям. Ось прийшла вона, а я не вспів сформувати екран. Залишався так і сидіти охоплюючи всю панораму подій одночасно, та формуючи тисячі думок. Це ще потім назвали метеликами в животі. Ззовні вона вся така щира, колір шкіри, посмішка, зачіска, приємні рухи тіла. Справжність кожного погляду. Всередині ніби виростав паросток уваги до всіх кого вона полонила.
Що ж я тим часом прокліпав той момент коли вона зникла, намагаючись впорядкувати думки. Прокліпав. Для чого сидів? Для чого слухав музику? Для чого чекав?
Потрібно було встати і йти. Точно зустрів би її
_
Після останньої маленької крапельки, що втікла в море, світ поринув у безмежжя великого. Великість простежувалася у всьому: величезні будинки, всі говороли про велике, намагалися створювати величність, цінувалася «її величність» думка, великий там-там, гігантські емоції та відчуття. Нівелювалася маленькі закутки душі, забулися маленькі, непримітні записочки заховані в трубі біля дерева, зникла деталізація інтер’єру, родзинка – «смак» екстер’єру. Краплі дощу більше не були краплями – це були гігантські сфероподібні скупчення H2O.

Piece

Piece
The way to Ahimsa