12.29.2010

Воїн.


Мужній, сильний, хоробрий, добрий і спокійний, а яким йому іще бути?

На майбутнє.

Мужній, сильний, хоробрий, добрий і спокійний. За його спиною відчуваєш себе захищеним. У нього на шиї покірно висить талісман. Очі широко розплющені, а там купається щирість. Білосніжна посмішка. Готовий завжди прийти на допомогу.

                                                                              Таким ось уявляєш справжнього героя.

Прокинувся. Заспані очі як завжди побачили у дзеркалі худу статуру. Вмиваюсь. Холодна вода примушує прокинутись заспане лице. Серйозно сказані слова змушують нахабно розсміятися йому в обличчя. Він промовляє без тіні усмішки на устах, а вони ржуть. Він приходить додому, зачиняється у кімнаті і поринає у музику 70-их. Окрім музики його не знає ніхто, йому здається, що вона його розуміє.

Мужній, сильний, хоробрий, добрий і спокійний.

Його світ необмежений стінами, у нього немає кінця, він не знав початку. Він був один.

                   Він не вмів танцювати. На майбутнє.

За спиною меч, на поясі спокійно висить кинджал. Він любить природу. Медитації зробили тіло твердим, як камінь, теплим, як вогонь. А зараз.

Він невпинно бореться зі своїм Я. Крок за кроком, іще мить і …

Мужній, сильний, хоробрий, добрий і спокійний. Він грав на сопілці, магія звуків заполонила простір. Кожний день мистецтво меча, у повітрі, різко, звук за звуком чути спів, кожний змах його подружки супроводжував металічний свист.  Ескалібур був нерівня катані з серцевиною вишні. Нефритове руків’я надавало їй неперевершеної краси.  Цить!

                Кожний день, тренування-тренування, вечір, худе тіло, непримиренність погляду. Посмішки, регіт в обличчя, ганебні удари людей яких він не знав. Все це, примушувало його боротися з усім світом.

Борець.

                Перешкода за перешкодою він долав кілометри ставлячи собі за мету довести їм, показати їм хто він. Не маючи душі, йому передрікали смерть. Він шукав її, він мав її знайти.

Поборовши усі страхи, він невпинно бореться зі своїм Я.

Він не знав мистецтва. Мистецтво було вищою матерією. А можливо то не було мистецтво, коронували і не спитали як звати.

Наступний пункт – Воїн.

Мужній, сильний, хоробрий, добрий і спокійний. Чого іще бажати?

У дзеркалі  худе тіло, ненависть до свого характеру у очах і хороше майбутнє Воїна, чоловіка.

12.24.2010

Послання Дівчині


Сів. Хочу написати творик, ні, таке маленьке послання одній людині. Дівчині в вогняною шапкою. Дівчині, яка може розірвати твою душу цими легкими доторками рук, а потім старанно, частинка до частинки, склеїти у одне ціле. Інше ціле.
Важко писати про реальні події. Важко згадувати. Був момент коли я її зовсім не помічав, коли мою увагу заполонила інша мила особа, але ця особа розірвавши душу на шматочки,нажаль, не змогла їх склеїти, тому мені довелося самому це робити – в цьому гіркота нерозділеного кохання.
Повернемося до цієї дівчини. Якось, пам’ятаю, я сказав, що ми друзі, що я тобі довіряю. Я думав, що сказавши це, ми зможемо зблизитись: гуляти, ходити на каву, але ні, пішло щось не так. Можливо в мені щось зупиняло такій хід подій чи то твоя так звана «захисна реакція», але суті не міняє.
Якось ти сказала, що не віриш у кохання.
Потім, чути «Друзі-друзі» , напевне наші поняття про дружбу розбігаються. Для мене це постійна підтримка зв’язку, постійні зустрічі, не обов’язково регулярні. Для мене це роздуми розділені на двох, це розмови; не знаю як то відбувається така дружба у хлопця з дівчиною, але було цікаво спробувати.
Розпочалося навчання.
Навіть не скажу, що ти мені подобалася, адже ти ніби навчилася користуватися цією «магією» якою бажано, щоб володіла кожна жінка.
Щось бентежило. Ніби десь у грудях палало вогнище. Я мав надію. Вона навіть кілька днів трималася у мене в середині. Дуже класне знайомство вийшло. В нього був шанс перерости у дружбу, безліч шансів.
Ось так.

Сиджу слухаю саундтреки з Амелі.


 І все добре, все добре і спокійно.

12.15.2010

Погляд


  • Не відчуєш більше ніколи того погляду!
  • Як колись я гуляв на алеї  в парку, як мої думки відносило у безмежний океан. 
  • Твої погляди у ніщо залишились у далекому минулому. 
  • Зараз я ходжу по пустій доріжці, вона ніколи не закінчиться, в неї немає початку; сам, голова опущена, кроки…
  • Примарилась та зникла – ніби і ніколи не було, чи була? Спочатку згадується та секундна ілюзія, секунда збільшується у дні, тижні, місяці, розтягується, стає довгою, лине у вічність.
  • Ти вже пішла, я ж стояв дивився на тебе. 
  • Ти йшла так спокійно, легко, впевнено, потім обернулася, а я лише запам’ятав погляд. 
Цей погляд врізався мені у мозок, ніби розпеченим залізом таврувало мою душу. 
А що відчула ти?

Мимовільні думки про погляд як такий. 

                                                                                                                                     Дякую Алін:) 
                                                                                                                 

12.11.2010

Ранок


Спалах, спалахи, спалаховище… Дивненька суміш спокою із сонливістю.
Вивожу літери, і розумію, що цього мені не вистачало ось уже 2 місяці. Якась сплячка… От вмиваюся цим потоком слів і маю надію на тверезість думки. Знаєте чому ось ті «чорні круки» приїжджали до людей переважно о 3 ночі? Та тому, що людина раптово висмикнута зі сну о цій порі, найменше розуміє.
                Так, це дійство безжально висмикнуло мене зі сну і сипало тим камінням, яке завше було умовним сигналом до виходу на сцену.
Шум над вухом дивного агрегату, навіщо його сюди приплели?
Дзвінок: день-дзелень. Аж пересмикнуло, ет народ, одразу багаторізний тупіт ніг і декілька тихих словечок про особистість як таку. Потік думок завалив усіх людей, потік моїх думок.
                Від тіні створюється собачка – вірний друг людини. Ті хто стверджують, що у них немає  друзів – помиляються, адже варто лише увімкнути світло, дістати з кишені руку і, хвилююча мить, з’являється твій дружбан, вірний товариш.
Куди біжиш? Куди побігла? Стій! Стій кажу! От покидьок, заглянув у очі і не привітався… Сумні люди бувають.
                А куди подівся регіт скупердяїв? Зараз вони вдало маскуються під масу, масу грязюки.
Ехх… народ-народ, де ви? Де ті люди, які за усмішкою побачать дивну сутність, дивну печаль…
Хто ви? Хто цей потік? Де я? – Ніби й просто, але дійсно складне запитання! Де я можу бути, якщо  мене немає!?
Заглянув під простирадло реальності і побачив там альтернативу. «Романтика» - це такій пристрій для відтворювання звуку.
А ці слова поза вухами, так низько.
                                                               Бам-бам-бам-бам
Люди мають…
                Краще постріл ніж незаймана тишина. Вже зуби заплітаються у вузол.

10.16.2010

Світи


У кожного на цій планеті, на цій клятій кулі, існує свій окремий світ в якому ти, я, ми, в якому ми всі живемо. Як тільки десь щось клацне, ми тікаючи від короткочасних проблем, заглядаємо на секунду туди. Ось засвітилася червона лампочка, як індикатор граничної напруги і ти зрозумів, що далі буде перезавантаження системи, або збій у центральному пункті. Що робити? Де я? Хто ти?
В моєму світі все прекрасно. В своєму світі я просто живу, ходжу на роботу, прекрасно вмію розрізняти маленькі деталі кожного поруху твоїх губ і цим користуюся. Інколи, ну бувають такі моменти, що світить сонечко, воно от-от має заходити, і саме тоді на вулицю крізь зелені листочки пробиваються оранжеві, вже не такі блискучі промінчики сонця, а я сиджу на лавці споглядаю з гори на ковдру із зів’ялого листя і попиваю смачну каву. А ще в моєму світі не старіють люди… Ну це просто лишнє тут, навіщо? Старіти нікому не подобається.
Тобі мабуть здалося, що я такий наївний, не бачу тої старості, мрію про чисту свідомість, не засмічену різним мотлохом на кшталт думок, ловлю моменти і радію від життя?
Та ні, звісно ні. Цей світ з’являється перед моїми очима лише у ту мить коли засвічується ось та червона лампочка.
***
Його я побачила у супермаркеті, він купляв коробку чаю та сухарі з родзинками… Вже тоді сірий одяг, довге, масляне волосся, брудне взуття, пронизливий погляд. Він був на пів голови вищий, мав карі очі, великі вуха та кістляве тіло – це було видно, адже одежа просто висіла на ньому…
Прийшла додому. Роздягнулася, поставила кип’ятитись чайник. Вже п’ючи чай згадала про того чоловіка. Ці декілька днів, як хмарочоси нависли наді мною, а над ним хмарочоси напевне нависають не один тиждень.
Якби не клята робота, жила б як у казці. Так, якби ця робота перестала бути такою нудною, нецікавою і монотонною, то життя б було кращим. Як добре, що я можу прийти собі, спокійно сісти на своє улюблене крісло, яке стоїть навпроти вікна, увімкнути світло і окутавшись цими фальшивими промінчиками, уявити себе у іншому амплуа.
Роблю це кожного вечора і таке враження, що світ навшпиньки проходить повз мою особу. Як же хороше-е-е!!
***
Купляючи того разу чергову коробку чаю, та сухарі з родзинками я помітив низеньку жіночку яка розглядала мене з ніг до голови, аж ніяково стало. Я глянув у її очі і аж здригнувся, було враження ніби вона божевільна, дивний погляд. Одягнена вона була стильно, але і моя одежа не поступалася витонченістю, чимось ми були схожі. Я взагалі ніде не працюю, живу на щедрі подарунки своїх батьків та вважаю, що мені робота не буде потрібна ще довго… Товстий гаманець батька дозволяє на це сподіватися.
Відчуваю, що коли прийду додому, знову пригадається моє минуле життя, життя з нею… Сірі стіни нагадають мені, що гаманець мого батька не такий уже і товстий, і знову прийдеться повернутися у «уявний» світ злиднів, холодної води, та сухарів з родзинками на обід…
***
Погана лампочка почала світитися все частіше і частіше…
Що робити, що зі мною, де я?? – шепочу собі під ніс, трясуся від стукоту дощу за вікном, каплі поту несамовито стікають по моєму обличчі.


Перезавантаження системи…
***
Задумайся, адже і у тебе є уявний світ, де ти працюєш, намагаєшся вижити. Адже і у тебе є що сплутати з реальністю…

9.13.2010

Егоїст

Ти Егоїст, тебе придумали так давно, що складається таке враження, що Ти існував завжди. Якось Я задумався про себе. З того часу пройшло все моє життя, до цього моменту, звісно. Ось Ми і зустрілися… Знаєш, я вже перестав лічити години, дні, роки. Ось сидимо ми, спілкуємося. А там проходять тисячоліття! Тільки не кажи, от не кажи, що ти їх не чуєш! Вони ж просять, чуєш, там крики?! Ти навіть не знаєш як тебе називають Вони. Думаєш тільки про себе!!
***
Знову ця примара… вона з’являється кожного дня і називає себе Богом. Ми одне одного не розуміємо. День у день моя уява створює його, а він продовжує розповідати Мені, що він Творець усього сущого.
Мені подобається дівчина, а Він шепоче Мені на вухо: «Ось, поглянь, вона ходить… знаєш скільки я думав, продумував усе до деталей, усе, лише для того, щоб вона ходила?!»
І так завжди, завжди про те який він Ідеал. Каже, що він придумав Щастя… БРЕХНЯ!!! Нічого він не придумував адже його придумав Я! І так ми сваримося. Для мене стала звичною фраза, - «Розмовляв з Богом, знову посварився…».
Іноді йду по вулиці, а повз мене проходять люди, люди які твердо зіпхнули вину створення усього сущого на Цю егоїстичну примару. Скажеш, що вони не егоїсти?? Та думають тільки про себе, про Бога. Та, що це? Скільки можна? Піду приготую чашечку кави, ну, щоб посидіти і прицмокуючи насолоджуватися моментами. Ось побачив тебе, а Ти мені така незвична і розмовляєш… Думаю… назву тебе Єва, а назвав Вікторією адже це була Моя перемога. Ми глянули одне одному в очі, а я подумав, що це ти Мені глянула. Думаю… закопають, ні - спалять. Так Я думав про це…
Він глянув на мене, кутиком рота посміхнувся, а за вікном зайшло сонце. Думаю, знову думаю, п’ю прицмокуючи каву, розмовляю сам з собою і не чую більше нікого…

8.31.2010

Посмішка лине у простір...

Давай ти ще раз посміхнешся, лише для мене?!
Думки линуть у простір незатримуючись у голові. Навколо природа, дзюркоче вода - дзюркіт чистий-чистий, навіює низку спогадів. Я в далині від свого життя, від міської суєти. З думки не виходить тендітна особа: волосся трішке нижче шиї, погляд просякнутий смачним настоєм життя, білий, маленький (знову приходить у голову "тендітний") животик. У уяві настирно згадую лице до деталей, але вимальовуються лише загальні обриси. Згоден... з мене ніякий художник, але той настрій, що даруєш при зустрічі мені ти, залишається у пам'яті приємним спогадом. Знаєш, у тебе голос, що вміє заспокоювати. Тобі 19? Ні, ти такаж як і я, лише сформована... Невже у тебе є чіткий план життя? "Ні, немає..." - відповіла б мені ти. Ти взагалі навчилася обходитися без будь яких планів. Навіщо план, якщо майбутнє не сплануєш?
Посмішка варта мільйона, посмішка запам'яталася... Та і як вона могла не запам'ятатися, адже ти так часто посміхаєшся.
Інколи у голову приходить чуже відчуття твого раптового зникнення. цікаво, а що станеться тоді? Ні, не буду залежним від твоєї уваги, буду як тополя посеред поля: обережний, незалежний, сильний і посвоєму люблячий. Ця тополя любить поле, небо, сонечко і дивні крапельки які час від часу капають з неба.
Що це смикнулося у грудях? Напевне дивне відчуття під назвою щастя рветься на волю. Як довго я намагався приховувати його. Ці декілька місяців воно вирувало десь у серці, в середині моєї душі.

P.S. Присвячено одній милій особі.

8.27.2010

Сон

Лише постріл змінить моє трактування життя у сні..
Все як у тумані, жити виявилося не легко! Можливо потрібно змінити налаштунки відчуттів – збільшити чутливість?? Навколо дивака завжди будуть літати дивні люди. Той хто не спроможний любити ніколи не буде коханою людиною!!
Люди загубили реальні відчуття, люди стали лише примарами типового примарного світу. Разовий підхід, хвиля і все – ми готові померти. Стільки деталей конденсувалося з вологого повітря на моє обличчя.
***
ЇЇ умовний номер був 377, темниця навколо, сірі стіни, чіткий розпорядок дня. У неї було все, що вона бажала, але бажати не було сил.
- Вставай, час прокидатися – почулося десь здалека, - ти проспала!! Вста-а-авай – ехом відкликнувся світ навколо.
Я і дійсно проспала свій день народження! І я проспала іще одне загадане бажання. Зі мною останніми днями щось коїться: друзі – виявляються не друзями, дорослі – виявляються зовсім маленькими дітками. Навколишнє середовище намагається показати своє гострі зубки, а я сміло одягнула свій шолом, який їсть, пожирає мої сни. Прокинувшись того дня, я вирішила один день побути собою, але мій шолом вперто не знімався, кожний раз пекучий біль пронизував моє серце та груди, зоставляючи свої шрами.
Тремтять струни – гітарне соло напрошується у душу, у навушниках я чула ноти ідеального життя! Розірвати, викинути, забути – кінець музики!!! Знову полинула у туман, знову конденсувалися крапельки.
- Вставай сказала!! – повторився голос,- вже час!!
І знову я змушена була вставати, прокинутися. Відчуття дивного сну іще не вспіло залишити моє тіло. Як так? Сон у сні..? Годинник несміливо процокав десяту годину ранку, я одягнулася і пішла у школу. Сніг боляче коловся у лице, вітер дув сильніше і сoтні голочок кололи у душу.
Так хороше відчувати себе, так хороше жити розуміючи все більше і більше – я встривожилася. Варто було тільки подумати про це, а настрій зіпсувався.
- Прокинешся ти, чи ні? – з докором пролунав голос, - хватить спати!!
І я прокинувся… Мамина рука мяко опустилася на моє плече, мене висмикнуло зі сну, прокинувшись все було як завжди.
***
Вечір… Дивлячись їй у очі я переставав задумуватися над подіями, події переставали бути важливими, події переставали задумуватися наді мною. Прекрасна усмішка дивовижним чином заспокоювала, зваблювала моє серце, але смикала у різні сторони моє тіло. Це лише Фея, не справжня Фея!! Дощик покрапав і перестав, життя – народжуючися, покинуло мене. Відлітаючи я бачив своє тіло, відкриті очі, та легку посмішку на обличчі. Мені стало спокійно, я більше не хвилювався, я не боявся, бо все полинуло у хмари. Перед ними все набувало величності і нічого не означало..
*І я знову прокинувся. Я лежу у полі серед високої трави, дивлюся на хмари. Гучно засміявся, а сміх линув у простір, а порожнечі немає.

6.28.2010

Помирати Легко

Настала черга Макса… Так-так саме до мене надійшла черга!! Я собі досить довго не міг обрати сім’ю, тоді як усі інші із спокійною посмішкою йшли вперед, я роздумував… Потрібно досить ретельно підбирати сім’ю – маму і тата. Відповідальна се справа!! Де народжуватися? У якому домі? Чи братик, чи сестричка буде… Для мешканців цього місця, де зараз знаходжуся я, цінності людей значення не мають!! Адже усі тут чисті намірами, абсолютно вільні, щирі, але з досвідом сотні життів. Особисто для мене має значення кохання… Для когось гроші, для когось уявний творець, а для мене кохання.
Кожна душа має право обдумати та обрати місце свого нового народження. Ми маємо пройти такий собі тренінг для того, щоб не бути чужим у своєму світі. Існує 9 екзаменаторів, адже часи змінюються, ідеали змінюються, люди змінюються, а отже потрібно знати на, що ти йдеш. Усі 9-ть, я пройшов з відзнакою, а це досягнення , бо на моєму рахунку лише п’ять пройдених життів з інтервалом не більш чим 50 років. Саме зараз моя черга.
• Дали ім’я мені – Веніамін, а народився я у Родріго Капуоре та Ліли Капуоре в Італії. По життю мені судилося стати романтиком. З самого дитинства мої бідні батьки не могли мене втримати на місці. Ходити навчився раніше чим зубки різатися почали, а до 11 років мене вспіли перевести у 8-му за рахунком школу. У колектив, як не дивно, влитися мені було важко, та виходило з горем попалам. У 16 років на мене почали заглядатися дівчата, тоді і зрозумів усю, як мені здавалося, нескладну формулу життя. Перехідний вік давався складно. На усе життя запам’яталася перша ніч із зустріччю світанку… Згодом самотні роздуми під музику, сидячи на даху будинку. Потім з’явилася як мені здавалося, та істота з якою не роздумуючи прожив би усе життя… Прогулянки у парку, закохані погляди у очі, відчуття пульсу у руці живої істоти, тремтіння губ, перший поцілунок, а потім ще і ще… Знову прогулянки і знову ці очі. Я щасливий!! Веселі посмішки услід… Розбите серце. Місяць депресії, а за вікном сумно падають листочки під сірий, похмурий відблиск дня. Тремтіння губ і спогади, спогади. Згадую перший секс.
А потім подорожі у Рим, Париж, Голівуд, Нью Йорк, Токіо, Каліфорнія. Осів я у Парижі!! Сонячний день і мільярди сонячних зайчиків які подарувало мені сонце та скло, чи дзеркало розбите на мільярди частинок склеєних у одну велику кімнату як шпалери. Я – Веніамін, вона – та єдина при зустрічі назвала моє справжнє ім’я – Макс. Я все згадав. Ці очі знову стали прекрасні. А усмішка наповнилася чарівним, могутнім варивом варяжскої відьми під банальною назвою – кохання.
Мені 84 роки і сидячи у кріслі та дивлячись через округлі окуляри у вікно, бачу тисячі листочків лише з одного дерева. Сонце весело заглядає у моє віконце. Згадуючи молодість, з очей маленькою цівочкою потекла сльоза. Усе життя романтика пройшло у лічені секунди перед моїми очима. І раптом… Моє серце завмирає, як тоді коли на екзамені я раптом зрозумів значення дивних знаків – цифр, як дивлячись правді у очі пізнав глибше природу природи, як я вперше ступив свої кілька кроків; так і зараз я зрозумів, що життя людини – це лише ось ці от декілька секунд, лише цей час за який перед моїми окулярами промайнуло 84 роки…
Поглянув вверх. А там світло і легкість, і радість, і на кінець щастя; поглянув униз – там тіло маленьке, худеньке, покрите все морщинами та закутане у плед, з невинною посмішкою.
Помирати зовсім легко, повірте, головне прожити перед цим Життя.
І знову все спочатку… Настала черга Макса. Так-так, саме до мене надійшла черга!..

6.06.2010

Ілюзія життя, темниця почувань

Давайте заглянемо правді у вічі. Я із впевненістю можу сказати, що людина яка читає ці рядки – вміє читати – це апріорі.
Так ось… Десь на нашій планеті існує така електричка, де живуть люди. Ці люди навіть на навколишній світ дивляться через вікна цього трамваю. У них є чітко виражена впевненість, що це робить їх мудрішими, а мудрість - це лише низка зроблених висновків по дорозі до кінця. Живучи у цьому тролейбусі, люди відчувають певний рух, плинність речей, а так як разом з цим рухом вони побачили зміни у собі, і назвали це Часом. Поглянувши на них збоку, досить легко, подумати, що ви потрапили на карнавал, чи на маскарад. Живучи у цьому поїзді, вперто відмовляючись це визнати. Надягнувши маску вони одразу відчували себе захищенішими, а насправді були вразливими.
Спробуйте закрити правді очі, і на хвильку уявити світ без масок, без безглуздих костюмів та незручного взуття… Кожна людина, особистість – почали б по-дитячому вистромляти голову з вікна тролейбуса бажаючи поглянути на світ іншими очима, своїми очима. Люди б сварилися і одразу б мирилися, навіть не згадуючи образ, адже вони не мали б значення, а трамвай, поїзд, тролейбус, електричка перетворились би у вільний, покірний хвилям корабель.
На сьогодні це все уява та вигадка моєї свідомості, а завтра буде тоді коли перестане існувати сьогодні, наступний день перетвориться у сьогоднішню уяву, а сьогоднішнє життя у спогад.
Щиро Вам,
Славосвят!

6.05.2010

Так я закінчу своє життя!

Чи можеш ти мені допомогти? Чи захочеш ти мені допомагати?
Людино розберися для початку з своїми проблемами, а тоді допоможеш мені. Я став твоєю проблемою? Ти хочеш жити спокійно? Розклади все на свої місця, контролюй себе.
Вона змалечку не навчилася посміхатися, вона жила у нормальній родині, у сімї був достаток і жили вони не в злиднях. Я познайомився з нею того вечора у парку, вечір був гарний і теплий, на дворі панував повний місяць. У такі дні місяць рівно з монету завбільшки, світить він яскраво, особливо це помітно у той час коли вночі всі «світлячки» відключили, а ти гуляєш по пустим вулицям. В той вечір вона прогулювалася по алеї, а я, як не дивно, саме тоді не міг заснути. Ми зустрілися із нею поглядами, я просто, пусто глянув на неї, пройшовши коло, ми знову і знову зустрічалися поглядами. Тоді момент був упущений. Вона була красивою, невеличкі груди, волосся трішки нижче шиї, гарні риси обличчя, зачаровував картатий носик, на вигляд їй приблизно шістнадцять років.
Проходив другий тиждень відтоді як наші погляди зустрілися, я не міг забути її очі. Декілька ночей підряд я прогулювався по тій же алеї з надією зустріти її. Я згадував її такою ж сумною, з заплаканими очима, я згадував її легку ходу, яка за декілька годин прогулянки вкорінилася мені у пам'ять. Ось я вийшов на ту алею, ніч, світлячки вже погасли, квітки сумно схилили голівки. Серце різко опустилося, взлетіло вверх, вдарилося об шкіру, почало прискорено битися, я почав швидше дихати. Я побачив її, знову, ця легка хода, знову ці очі, та носик. Обігнавши її, я розвернувся на сто вісімдесят градусів, заглянув у її очі, і зрозумів - вона мене чекає, я зрозумів, що вона так як і я, декілька ночей підряд гуляла на цій алеї, але тільки через місяць наші погляди знову зустрілися. Я жадав, я чекав її посмішки, я хотів побачити її білосніжні зуби.
Та вона не вміла посміхатися, у її очах не було і долі усмішки. Вона привіталася, а я був зачарований, мої очі мимоволі заглянули у її , і все стало ясно, не потрібно було слів. Ми взялися за руки, гуляли. Роздивлялися будівлі, захоплювалися деревами, ми були щасливі.. На наступний день, ми повторили нашу прогулянку нічним містом, ми познайомилися, її було звати Вікторія, прекрасне ім’я..
Через декілька місяців я познайомився з її сімєю: батько – освідчений інтелігент років шістдесяти пяти, сіде волосся, у рисах обличчя відчувається мудрість та розуміння. ЇЇ мати, це людина з творчею душею, вона живе життя, а не імітує його.
Ми були щасливі, все було добре, та я не бачив її сміху, я не бачив як її посмішка огортає все навкруг, я не бачив, а хотів, хотів. Розумієш,як це, я лише хотів, щоб вона була щаслива, а без посмішки щасливим бути важко, та нам інколи і так вдавалося. Коли я не бачив її, я думав, я мріяв про довге життя разом з нею, я уявляв, її лице, її тіло, її шию, я уявляв її повністю.
Одного разу, вона сказала мені, шо все, що все скінчено, що вона їде з країни, на завжди, що в неї є плани на карєру, і що в неї велике майбутнє. Я щиро вірив, я знав, що в неї велике майбутнє!! Тоді мені стало зрозумілим, що вона мене любить, той погляд я ніколи не забуду, це була наша остання ніч, завтра зранку вона перегорне сторінку свого житя, а я зостануся щасливим спогадом.
Ми просиділи на будинку цілу ніч, ми зустріли захід та схід сонця, ми любили одне одного, ми дізналися як це любить, ми любили одне одного з першого погляду.
Серце обливалося кровю, я плакав, сльози лилися, а я їх не відчував, я знав, що все, я не побачу більше ніколи в житті цю дівчину.
Я був на краю прірви, стоячи та дивлячися униз. Темнота. Я бачив її лице, пряме волосся, її маленькі, невеличкі груди, я їх відчував, я бачив цей носик, а ще я бачив її прощальну посмішку, посмішку, яка стала всім моїм життям.

Тендітна і гарна

Лише погляд у очі може змінити або ж сформувати вашу думку. Один малесенький погляд. Ту ніч моя пам’ять ніколи не забуде адже після доща відчувається особлива атмосфера. Свіжість, м’яка та волога свіжість, крапельки які ще не вспіли «повтікати» з листочків, срібне світло повного місяця. Якщо у той момент ти зможеш відірвати свій погляд від очей своєї половинки і оглянутися навколо, то побачиш мерехтіння листочків та їхніх тіней. Весь ліс ніби перетворився у цей момент у одну істоту яка тихо, ніжно шепоче: «Люби, люби тихо, нехай все буде вічним, нехай цей погляд вкарбується тобі у пам'ять, нехай це буде уроком.».

Ось так ми сиділи на однісінькій лавці посеред лісочку. Я приїхав з родиною до своєї бабусі; вона ж у повагу до традицій ціле літо проводить з своєю тіткою, меншим братом, бабусею у родинному гніздечку. Цей лісок як клаптик хмаринки посеред чистого, синього неба, розрісся посеред зайнятого житом поля неподалік від села. На той момент ми були просто добрим друзями, друзями які розповідають одне одному абсолютно все…

Я чітко, щиро відчував її погляд на собі(пронизливий погляд), вона тремтіла своїм тендітним тілом при кожному мимовільному доторку наших рук. Легке спілкування, пронизане ниточками емоції та щирості, зв’язували кожну хаотичну думку у єдине ціле. Гуляючи ми були у екстазі, у таких відчуттях, що навіть мені (наприклад) було не зрозуміло, що твориться з моїм тілом. При кожному слові мої руки тремтіли, голос зривався на високих нотках. Я зловив себе на думці, що я помічаю кожний порух її губ, кожний сповнений вагання крок вперед. Знайшовши у деревах наше імпровізоване «місце стоянки» ми присіли. Ніжки стомилися, а у дівчини виднілися пухирці від холоду, хвилювання і насолоди. Певний час ми навіть розмовляли на вже звичні теми: природи, філософії, науки. Але кожний раз ми приходили до теми кохання; то я, то вона обережно переводили пікантну тему у інше русло. Це тривало деякий час, лише декілька хвилюючих хвилинок. Я зрозумів. Що потрібно діяти…

Моя голова рішуче повернулася до дівчини, очі ясно глянули у її; варто сказати, що вона не відвернула свій погляд убік, а рішуче дивилася мені у душу; одна рука тремтить, а друга сантиметр за сантиметром просувається до її ніжки. Лагідно обхвативши колінко тендітної особи незабутній хвилюючий подих та серцебиття. Я обережно підсів ближче і поцілував її у губи.

Відчувалося, що ця мить назавжди зосталися у пам’яті. У такі моменти хотілося жити з нею життя кожну секунду.

******

Сонечко повільно заходить, лягає спатки і ніби на прощання кидає сліпучий пучок променів. Я уже літня людина, добився певних успіхів, у мене є особа яку я кохаю з того самого моменту; з того першого поцілунку. А тим часом небо ярко оранжевого кольору повільно перетворюється у рожевий. Перед очами ніби привид постав срібний, повний, рівно з монету місяць. Я пам’ятав все до деталі, буває закрию очі і промайне перед очима молоде гарне личко, з витонченими, тоненькими губками .

Згадується та ніч наче сон, проклятий сон. Маленькі ніжки, талія, невеличкі груди і грайливий язичок…

Це СОН!!!

******

P.S. Сонечко зайшло, твої очі повільно закрилися і мої слова поринули у безмежний простір. Кап-кап-кап…

Сидячи у кавярні..

Чоловік зайшов у кав’ярню. Людина яка вперше зайшла у кав’ярню, або будь яке приміщення природно відчуває себе ніяково. Ось і його очі зацікавлено та обережно дивилися на кожен столик, мимоволі заглядаючись на кожного відвідувача. Очі – головне очі! – промайнуло у голові незнайомця. Як дивно, що весь багатогранний світ людини так чітко віддзеркалюється у очах. Замовляючи собі каву, чоловікові довелося іще раз оглянути приміщення у пошуках вільного місця. На подив людини, стілець виявився зручним, а на столику стояли акуратно складені серветки, макет троянди вставлений у просту з тонесеньким верхом вазу.

Чолов’яга розпочав своє спостереження. Йому було цікаво роздумувати над життям, а предметом його роздумів сьогодні була – людина. Жива істота яка звикла спотворювати природу усього сущого. По-суті батьки даючи ім’я новонародженій людинці програмують її долю, програмують стержень існування. Навіть найсильнішому відчуттю серед головних п’яти дали нахабну назву – кохання.

Люди у приміщені, то проходили, то виходили. Особистості змінювалися. Спробуйте просидіти в кав’ярні половину дня… Запевняю вас, ви побачите і флегматика, і холерика, сангвініка, меланхоліка у найнесподіваніших поєднаннях. У приміщення поважно зайшов дивний дідуган, з довжелезною бородою, кирпатим капелюхом та окулярами-монетками. Саме погляд, дивний погляд та посмішка діда вразили нашого героя. Хлопцеві хотілося, нестерпно хотілося познайомитися з дідом. Старець сів навпроти, замовив собі чашечку зеленого чаю, всівся зручніше, очей не видно, на обличчі приємна посмішка, а у загалі – концентрат мудрості.

Нашому ж герою не терпілося представитися, не терпілося задовольнити свою цікавість. На здивування старець повільно встав та з незмінною посмішкою підійшов: «Можна до вас приєднатися? Я не буду представлятися, адже моє повне ім’я занадто довге для цього часу та ви можете називати мене Ключником. – промовив незнайомець присівши. Я ж продовжував сидіти з відкритим ротом та кліпаючи очима у відповідь. «Я не просто так підійшов до вас молодий чоловіче. У ваших очах, так-так саме у твоїх очах, - перейшовши делікатно з «ви» на «ти». – видніється невимовне бажання жити, ну і… зі мною познайомитися!, а також страх не знайти шукане. Я сюди прийшов до тебе, адже моя місія у житті відкривати двері таким як ти. Ти задумуєшся над людською природою? Відповіді не потрібно… Моє роботою є гасіння і відкриття нових зірок. Мені починало подобатися знайомство з цим дідом. Кому не сподобається така увага до своєї персони?? Поглянувши краєм ока на годинник у мене промайнула думка, що Ключнику скоро час йти на роботу.

Він ніби прочитав цю думку, зсканував з мого мозку, я це побачив у його очах! Не забарилася і відповідь «Ця розмова не закінчиться, ніч не розпочнеться доти доки ти не знайдеш відповіді на свої запитання».

Мої очі почали повільно закриватися, я втомлено позіхнув! Це було як по-команді, раз і все – тихий час.

Прийшла весна

А знаєте весняне повітря і справді пахне по-іншому, не визначено. У ньому перемішалося сила силенна запахів, ароматів та легких відтінків знову ожившої природи. Коли гуляєш сам один по місту, відчуваєш себе самотнім, одиноким, невдалим експериментом. Навколо сотні людей, а моя душа самотня.

Знаєте легко сховатися за музикою у навушниках, ніби відгородивши себе від оточуючого стіною… Важко прийняти правду та не піддатися цій вазі, цьому тиску каменя, який по неволі поклали на наші спини.

Думками я переношуся у романтичну місцину, де пташки звідусіль шепочуть пісенькі, де вітер наспівує свою весняну мелодію. Це те місце близ озера, де дерева розвісивши поважно свої віти задумливо завмерли розгадуючи загадку буття. Замислюєшся ти, яка неоціненна сила природи коли вона дає стимул продовжувати життя, не вимовивши і слова? Так..! Саме тут з природою, я не відчуваю себе самотнім, я чітко усвідомлюю свою єдність. Гармонію, співіснування…

Piece

Piece
The way to Ahimsa