Так я закінчу своє життя!

Чи можеш ти мені допомогти? Чи захочеш ти мені допомагати?

Людино розберися для початку з своїми проблемами, а тоді допоможеш мені. Я став твоєю проблемою? Ти хочеш жити спокійно? Розклади все на свої місця, контролюй себе.

Вона змалечку не навчилася посміхатися, вона жила у нормальній родині, у сім’ї був достаток і жили вони не в злиднях. Я познайомився з нею того вечора у парку, вечір був гарний і теплий, на дворі панував повний місяць. У такі дні місяць рівно з монету завбільшки, світить він яскраво, особливо це помітно у той час коли вночі всі «світлячки» відключили, а ти гуляєш по пустим вулицям. В той вечір вона прогулювалася по алеї, а я, як не дивно, саме тоді не міг заснути. Ми зустрілися із нею поглядами, я просто, пусто глянув на неї, пройшовши коло, ми знову і знову зустрічалися поглядами. Тоді момент був упущений. Вона була красивою, невеличкі груди, волосся трішки нижче шиї, гарні риси обличчя, зачаровував картатий носик, на вигляд їй приблизно шістнадцять років.

Проходив другий тиждень відтоді як наші погляди зустрілися, я не міг забути її очі. Декілька ночей підряд я прогулювався по тій же алеї з надією зустріти її. Я згадував її такою ж сумною, з заплаканими очима, я згадував її легку ходу, яка за декілька годин прогулянки вкорінилася мені у пам'ять. Ось я вийшов на ту алею, ніч, світлячки вже погасли, квітки сумно схилили голівки. Серце різко опустилося, взлетіло вверх, вдарилося об шкіру, почало прискорено битися, я почав швидше дихати. Я побачив її, знову, ця легка хода, знову ці очі, та носик. Обігнавши її, я розвернувся на сто вісімдесят градусів, заглянув у її очі, і зрозумів - вона мене чекає, я зрозумів, що вона так як і я, декілька ночей підряд гуляла на цій алеї, але тільки через місяць наші погляди знову зустрілися. Я жадав, я чекав її посмішки, я хотів побачити її білосніжні зуби.

Та вона не вміла посміхатися, у її очах не було і долі усмішки. Вона привіталася, а я був зачарований, мої очі мимоволі заглянули у її , і все стало ясно, не потрібно було слів. Ми взялися за руки, гуляли. Роздивлялися будівлі, захоплювалися деревами, ми були щасливі.. На наступний день, ми повторили нашу прогулянку нічним містом, ми познайомилися, її було звати Вікторія, прекрасне ім’я..

Через декілька місяців я познайомився з її сімєю: батько – освідчений інтелігент років шістдесяти пяти, сіде волосся, у рисах обличчя відчувається мудрість та розуміння. ЇЇ мати, це людина з творчею душею, вона живе життя, а не імітує його.

Ми були щасливі, все було добре, та я не бачив її сміху, я не бачив як її посмішка огортає все навкруг, я не бачив, а хотів, хотів. Розумієш,як це, я лише хотів, щоб вона була щаслива, а без посмішки щасливим бути важко, та нам інколи і так вдавалося. Коли я не бачив її, я думав, я мріяв про довге життя разом з нею, я уявляв, її лице, її тіло, її шию, я уявляв її повністю.

Одного разу, вона сказала мені, шо все, що все скінчено, що вона їде з країни, на завжди, що в неї є плани на карєру, і що в неї велике майбутнє. Я щиро вірив, я знав, що в неї велике майбутнє!! Тоді мені стало зрозумілим, що вона мене любить, той погляд я ніколи не забуду, це була наша остання ніч, завтра зранку вона перегорне сторінку свого житя, а я зостануся щасливим спогадом.

Ми просиділи на будинку цілу ніч, ми зустріли захід та схід сонця, ми любили одне одного, ми дізналися як це любить, ми любили одне одного з першого погляду.

Серце обливалося кровю, я плакав, сльози лилися, а я їх не відчував, я знав, що все, я не побачу більше ніколи в житті цю дівчину.

Я був на краю прірви, стоячи та дивлячися униз. Темнота. Я бачив її лице, пряме волосся, її маленькі, невеличкі груди, я їх відчував, я бачив цей носик, а ще я бачив її прощальну посмішку, посмішку, яка стала всім моїм життям.