Жовта Квітка

День 3. Середа

День за днем – приємне нічогонеробіння. Навіть у Карпатах – це був активний відпочинок, а тут – пасив-пасив, і ще раз – пасив.
Складна ситуація турбує мою голову, вона б в принципі не мала б, але…
Порив емоції, складні слова, думки відчаю криляться з голови далі чим би хотілося, і до того всього: ядуча атмосфера пахучого повітря Вил.
Світла веранда, скрипучі звуки комашиної вулиці, нерозбірливі слова людей. Сказав би: «романтика-а…», але язик не повертається.
Я ввів свою політику, конспіративну. До цього часу все. Що було на язику, те й у думці, а зараз все. Що у  думці те відфільтроване і подане на тарілочці, для кращого результату, звісно.
Такого мене втерпить не кожний, але у багатьох просто іншого виходу немає. Ось так навколо мене.
Жовта квітка, жовта – колір страху, мокрого страху. Росіякі заполонили простір та із-за солідарності, для того аби тебе розуміли, розмовляєш їхнім язиком, а потім і на суржаку переходиш, чекаємо рятівну соломинку блакитно-жовтого поля пшениці.
Подайте чаю, будь ласка. Язик вмивається солодкаво-гарячим напоєм, а вона – щебетульки-щебетульки.
він відкрився, а їхній перший крок – відступ, клики нагострила і взяла на озброєння своє: «Давай не поспішатимемо!». Ці три слова обеззброюють чоловіка краще чим чарівна паличка.
А моє що? Либиться, у свої то 42. Танцювальна дівчина – гра слів, пані та панове, гра слів. Чарує-зникає-чарує-зникає, а головне, ще й гордість у цій улесливості знаходить. Не вистачило свободності (знову гра – хоробрості) для наступного кроку. Жовті квітки, жовті – колір страху, текучого страху. Поглянути у дзеркало металічного блиску, а побачити живу істоту. Останній ковток солодкаво-теплого напою.
Зриваюся і йду геть!
Вона ж приїхала, прилетіла,з’явилася насінина зниклого народження.
Жовті квітки, жовті. Краще жовті, ніж напиленого кольору загадкової краси. Можливо ризикнемо і візьмемо ці? Красиві? Та де там, не дарма жовті, адже бояться.

НЕ СЕНСОВА ІСТОРІЯ БЕЗ ІСТОРІЇ

Хаос

День купального Івана. Що є сенс твого буття?
Я зняв окуляри і закрив очі. Без окулярів світ не такий! Лі Конг Юан – Потік води: мій безлад заспокоївся, речі затяжно, спокійно впали. Безлад є, але він спокійний… На полицю все класти – марна трата часу.
Під листком книга вибраних поезій Лесі Українки, а листок – це моя писанина.
Що є сенсом твого буття?
Хочеш отримати відповідь? Задавай вірні запитання!
Потік, бліц, спалахи слів у свідомості, незвичні закарлючки схожі на кардіограму, а у думках ти.
«Ти» - особа без імені, неіснуюча персона моєї уяви. Реальна людина, але під шарами масок. Не задавай запитань! Чи перестануть відповіді бути потрібними?
Як це можна читати?! – новий жанр сучасної літератури – «психологічне есе». Я кладу свій сенс на полицю мотлоху чи перестає він бути сенсом, або мотлох - мотлохом, ти ж знаходиш свої вузлики ниточок які рідні лише тобі(я про вузлики, ниточки – мої). Можеш забрати трішки моїх плутанин – можливо ти працюєш як фільтр! Ти… ти… ти – бездушна уява – окреме явище моєї уяви, яке здатне мене відтворювати… - цей клубок також забирай. Занадто заплутано.
Іван^{(наголос на і )} – особлива ніч. Магія накручена тобою матеріалізувалася з невидимої думки у видимий абсурд – нереальність.
Наша відмінність у  дурості. Тварини не намагаються матеріалізувати відчуття, рослини не намагаються – вони мовчать, лиш ми все псуємо, намагаючись втиснути у слово.
Піди в ліс і вигукни: «Хей-Хо!!» - енергія крику – віддай її природі, вона потребує, а тобі полегшає.
По фразі в день перечитую і дивуюся: це від мого-то пера такий світ створився? Невже вина і відповідальність вже лягла важким клунком мені на горб?
Писані слова виглядають гарно, але їхній зміст…

                В чому сенс? – ось правильне запитання, не твій, не мій, не всіх і не наш. Лише твоя уява, а сенсу немає.
Є шифри. І я радий з цього.

Чорний плащ

Прокинутись і не пам’ятати вчорашнього. Знайома ситуація?

 Крізь ніч ніби пройшла чиясь рука і доторкнулася місця вище губи. Там ще постійно чухається… Людина з довгим чорним волоссям у коричневій ковбойській “кепці”.  Люди завжди роблять помилки. Ось і він зробив помилку не вдягнувши чорного плаща.  Мені наснилося, що його збила машина. Прокинувся – і ані бельмеса не пам’ятаю. Дивно жити снами. Лише сни у спогадах.

23 травня мені наснилася чорна ромашка з червоним стеблом. 24 травня – білий пес. Пам’ятаю чоловіка у кепці… Дуже важко відділити реальне від сну. Його збила машина у сні? Він спав коли його збила машина? Плутаюсь.
Задумуюся, що могло викликати таку чудернацьку реакцію на реальність? Політичний світ, де почуття анульовані або зведені до мінімуму – у міліметрову гранулу? Звичайна помилка людини? Ще я чомусь прокидаюся завжди у своїй кімнаті. Напевне ніколи не виходжу з неї. Пам’ятаю сон про кінець першої частини мого життя(я бачу його ніби стрічкою). Тоді я витав десь знизу. Літо-літечко.
25 травня – світ виявився легким, швидким та приємно смердів. Іншого словосполучення не підбереш. Вам ніколи не снилися запахи? Запах мелодії чи запашне волосся тієї дівчини з блискучими очима, чи аромат кави(там точно не було кави)- лише аромат.
26 травня – голуб. Шизофренія – голуб. Ви бачили голуба в якого є уявний друг? Ото ж бо, а я бачив. Голуб якраз грізно мандрував крізь повітря(ніби думав битися з ним – з другом) чи просто бажав розвіяти ту ілюзію, усвідомивши ілюзорність навколишнього.

Чи щасливий я? Кхм… звісно щасливий. Лише я вмію вправлятися зі своїм життям. Людина, за тисячоліття свого існування, навряд навчилася це робити.
27 травня. Я вже розповідав вам про голуба? Голуб та шизофренія… Краще не дивитися йому в очі такого моменту. Псих – є психом, тут нічого дивного.
Захід сонця чи пісок між пальцями, хвилинні задоволення від спілкування з самим собою, жахливі, шалені перегони на черепахах(в моїх снах вони рухаються відносно повільно). Швидкість світла тут не дивина, а лише перша передача.
Хочете сентиментальності? Ну добре – він та вона, зорі, роса, хмаринка в небі, краплина вина… П’яні посмішки, блиск в очах, дивні звуки, що ллються піснею на зовні. Крик у душі, а він звично посміхається. Прості погляди(без ніякого натяку), легкі доторки губ, смачний запах коханої. Не можу згадати про носик… Пам’ятаю сльозу трішки вище губи, там ще постійно чухається.
Іноді мені здається, що я не сплю, а живу повноцінним життям, а те, що у мене називається “сном”, насправді лише ваша реальність.

Плями на асфальті – лише спогад про дощ минулого сну. Змерз же ж я тоді, пора вже  вкриватися тепліше чи що?

Чорне билля у полі розцвіло

Сонце встало над лісом. Пташечки співають: дзвінке цвінь-цвірінь жайворонка розрізає раз у раз тишину. Ранок нічого поганого не передрікав. Вже весна на дворі – все квітне, буяє, лише чорна хмара суне десь з півночі. Чорна хмара чорної смерті посірілого світу. Саме о цій порі доля людства повернула різко назад, приблизила усіх нас до вирішальної хвилини Суду.

Приблизно о 2 ночі 26 квітня ми – Людство планети Земля побачили лице смерті, а точніше відчули, бо ця атомна мара – невидима.

Вирує люто морок цезію над нами,
В’їдається у тіло атомна мара…
Лягаєм і встаєм з ядерними снами,
Й ховаємо щодня, бо смерть, як світ стара.

Чорна хмара чорної смерті посірілого світу.

Народився я вже з аномалією – серце було з правої сторони, як казали батьки – дзеркальна людина. Мені від того ні погано ні добре, лише стукіт у мене не там де у всіх людей. Бабка казала, що то відьми наврочили, що то в неї сусідка варива всілякі варила з полину, а потім проклинала тим пійлом кожного хто повз хату проходив. Ще казали, що та бабенція  померла 26 квітня у 1968 році. Коли ж  замок край поля,  враз щез у хмарі пилу, сусіди одразу згадали ту Ягу з полин-пійлом.

Хто не родився – той не вмира,
Не бачив дня – і не побачить ночі,
Снігами теж його не замітає,
 Не гляне він Чорнобилю ув очі.

Я, ніби і не родився саме тоді. Моє покоління – це “демографічна яма”, а не осад радіоактивного пилу на душі. Моє покоління не страждало від цього? Та ж погляньте, люди, на мене – у мене серце не там б’ється, на себе людоньки погляньте, не тримає планета такої душі, яка б не чула відлуння того Баху!!

Раз у раз, нова душа кожної секунди, а чорне билля осідає. Чорне билля розцвіло у душі новоприбулих.

Чорна хмара чорної смерті посірілого світу.

Погляньмо зверху і до споду –
Збагнемо, звідкіля така
Прийшла біда до нас в господу.

Ехх, хороше І.Драч писав  “Чорнобильську Мадонну” – важкий твір, важка проблема, чорна пляма на тоді білім, вже сірім полотні.

Тоді, 26 квітня 86-го, ми посадили насінину темної цвілі на тканині історії, зараз ця зараза розквітає на очах. Онкологічні захворювання, променева хвороба, різні мутації вірусів, нові, більш витривали мікроби – така саркастична смішинка того замку в якому оселили цвіт нації.

Біль у грудях при різкій зміні погоди. Страшні сни: бетонні стіни, зелене світло, лисі люди, беззубі потвори.

Перед тим як у мене випало волосся, я бачив сон про великого здоровенного дядечка, що захлинався од диму. А потім пляма за плямою повітря відбирало у мене моє любе волоссячко. Лисий і хворий. Чи народився я у цей світ? Ні! Це світ мене народив, породив падлюка.

Чорна хмара, мара, чорна смерть посірілого світу.

А чорне билля вже давно розцвіло, перетворилося у дерево, і цвістиме протягом століть. 

Музикант

Зайшов він якось по дивному: впевнено, у смерканні його туфлі відблискували чорними носками, у руках невеличкий футляр, голова опущена. Пам'ятаю, що я тоді подумав про стильного джазмена, який так часто почав з'являтися у книжках. Вистукуючи дивну мелодію кроків, чоловік, знявши капелюха, всівся поважно у крісло. "Що він робить у моїй кімнаті? Я пам'ятаю, двері були зачинені на ключ..." - подумки здивувався. Голову турбувало дивне відчуття обурливості, цікавості, злості. В одну секунду хотілося виставити його за двері, а вже за мить, зацікавлено споглядати незнайомця.

    -  Ей, ви, так-так, до вас бо звертаюся, чуєте? - спробував бува я заговорити з ним. Він ще так глянув на мене, ніби кажучи: "Це ви до мене??", обернувся, щоб глянути чи немає кого позаду.

    -  Як вас звати? - питаю.

Хлопець викликав повагу, а ще цей чорний футляр не давав мені спокою. Думки тріпотіли у голові несамовитим вихором.

    -  Джон, Джонатан, пробачте. Мене, - задумавшись на хвильку, глянув мені у очі, - тут немає! - ніби зробив висновок. У його очах я помітив багаття. Поволі дістаючи з футляра золотого інструмента, Джон підійшов трішки ближче до мене. Я стояв біля вікна опершись об стіну. За вікном йшов дощ.

    -  Кажуть, що у цьому світі полюбляють музику... - задумливо промовив він. Приставивши до губ золоту, ювелірної роботи трубу, трубу повністю оздоблену дивними знаками-візерунками, цілі сузір'я магічним маревом посіли своє місце на інструментові. Полилася у світ срібно-золотава мелодія. Я, ніби вдарений струмом, відчув дивовижну силу звучання. Нота за нотою вливалася у моє тіло дивна рідина звуків. Спокоєм, турботою, жахіттям, і щастям катувалося моє серце мов ножакою. Я стояв, споглядав на молодого, стрункого чоловіка у костюмі кольору смоли, на чоловіка, на людину, що віддає усю свою енергію інструментові. Ніби пером у мою душу вкарбувався кожний рядок його душі, по лицю стікали струмком крапельки поту, а божевільні очі молодого дивилися десь далеко вперед: повз стіни, будинки, дерева, десь далеко у космос - за межі нашої галактики. Мелодія жовтогарячим пищанням відблискувала при кожному видиху, з яким душа музиканта висмоктувалася з тендітного тіла.

       Легкий, туманний звук - конденсат на окулярах. Ніби прокинувся. Стою, дивлюся на сивого діда із золотим інструментом, у костюмі, та елегантним капелюхом.

    -  Кажуть, немає музикантів на світі... - сказав сумно і ступив крок з вікна.

       Декілька секунд я простояв у щасливому нерозумінні дії театру. Граючи, Джон непомітно для мене підходив до вікна. Кинувся я до нещасливої шибки, відчинив - вологий після дощу асфальт, пуста вулиця, мертві будинки. Трупа не було.

        Зранку я побачив у газеті заголовок "Вбито Джона Мюррея - музиканта, композитора, сценариста"

Ось так цей молодий хлопець з'явився мені у ніч повного місяця, ось так раптово пішов, зігравши останню мелодію. Пішов, зробивши останній подих. - закінчив я розповідати дивну історію журналістам з журналу "Герої джазу" .

Двері зачинилися, а я ще довго стояв та дивився у вікно, згадуючи Джона, трубу, мелодію, останній подих.

     Де ж ті музики?

                 **Сhris Botti -   Deborah's Theme - From Once Upon A Time In America