Світи

У кожного на цій планеті, на цій клятій кулі, існує свій окремий світ в якому ти, я, ми, в якому ми всі живемо. Як тільки десь щось клацне, ми тікаючи від короткочасних проблем, заглядаємо на секунду туди. Ось засвітилася червона лампочка, як індикатор граничної напруги і ти зрозумів, що далі буде перезавантаження системи, або збій у центральному пункті. Що робити? Де я? Хто ти?
В моєму світі все прекрасно. В своєму світі я просто живу, ходжу на роботу, прекрасно вмію розрізняти маленькі деталі кожного поруху твоїх губ і цим користуюся. Інколи, ну бувають такі моменти, що світить сонечко, воно от-от має заходити, і саме тоді на вулицю крізь зелені листочки пробиваються оранжеві, вже не такі блискучі промінчики сонця, а я сиджу на лавці споглядаю з гори на ковдру із зів’ялого листя і попиваю смачну каву. А ще в моєму світі не старіють люди… Ну це просто лишнє тут, навіщо? Старіти нікому не подобається.
Тобі мабуть здалося, що я такий наївний, не бачу тої старості, мрію про чисту свідомість, не засмічену різним мотлохом на кшталт думок, ловлю моменти і радію від життя?
Та ні, звісно ні. Цей світ з’являється перед моїми очима лише у ту мить коли засвічується ось та червона лампочка.
***
Його я побачила у супермаркеті, він купляв коробку чаю та сухарі з родзинками… Вже тоді сірий одяг, довге, масляне волосся, брудне взуття, пронизливий погляд. Він був на пів голови вищий, мав карі очі, великі вуха та кістляве тіло – це було видно, адже одежа просто висіла на ньому…
Прийшла додому. Роздягнулася, поставила кип’ятитись чайник. Вже п’ючи чай згадала про того чоловіка. Ці декілька днів, як хмарочоси нависли наді мною, а над ним хмарочоси напевне нависають не один тиждень.
Якби не клята робота, жила б як у казці. Так, якби ця робота перестала бути такою нудною, нецікавою і монотонною, то життя б було кращим. Як добре, що я можу прийти собі, спокійно сісти на своє улюблене крісло, яке стоїть навпроти вікна, увімкнути світло і окутавшись цими фальшивими промінчиками, уявити себе у іншому амплуа.
Роблю це кожного вечора і таке враження, що світ навшпиньки проходить повз мою особу. Як же хороше-е-е!!
***
Купляючи того разу чергову коробку чаю, та сухарі з родзинками я помітив низеньку жіночку яка розглядала мене з ніг до голови, аж ніяково стало. Я глянув у її очі і аж здригнувся, було враження ніби вона божевільна, дивний погляд. Одягнена вона була стильно, але і моя одежа не поступалася витонченістю, чимось ми були схожі. Я взагалі ніде не працюю, живу на щедрі подарунки своїх батьків та вважаю, що мені робота не буде потрібна ще довго… Товстий гаманець батька дозволяє на це сподіватися.
Відчуваю, що коли прийду додому, знову пригадається моє минуле життя, життя з нею… Сірі стіни нагадають мені, що гаманець мого батька не такий уже і товстий, і знову прийдеться повернутися у «уявний» світ злиднів, холодної води, та сухарів з родзинками на обід…
***
Погана лампочка почала світитися все частіше і частіше…
Що робити, що зі мною, де я?? – шепочу собі під ніс, трясуся від стукоту дощу за вікном, каплі поту несамовито стікають по моєму обличчі.


Перезавантаження системи…
***
Задумайся, адже і у тебе є уявний світ, де ти працюєш, намагаєшся вижити. Адже і у тебе є що сплутати з реальністю…

Егоїст

Ти Егоїст, тебе придумали так давно, що складається таке враження, що Ти існував завжди. Якось Я задумався про себе. З того часу пройшло все моє життя, до цього моменту, звісно. Ось Ми і зустрілися… Знаєш, я вже перестав лічити години, дні, роки. Ось сидимо ми, спілкуємося. А там проходять тисячоліття! Тільки не кажи, от не кажи, що ти їх не чуєш! Вони ж просять, чуєш, там крики?! Ти навіть не знаєш як тебе називають Вони. Думаєш тільки про себе!!
***
Знову ця примара… вона з’являється кожного дня і називає себе Богом. Ми одне одного не розуміємо. День у день моя уява створює його, а він продовжує розповідати Мені, що він Творець усього сущого.
Мені подобається дівчина, а Він шепоче Мені на вухо: «Ось, поглянь, вона ходить… знаєш скільки я думав, продумував усе до деталей, усе, лише для того, щоб вона ходила?!»
І так завжди, завжди про те який він Ідеал. Каже, що він придумав Щастя… БРЕХНЯ!!! Нічого він не придумував адже його придумав Я! І так ми сваримося. Для мене стала звичною фраза, - «Розмовляв з Богом, знову посварився…».
Іноді йду по вулиці, а повз мене проходять люди, люди які твердо зіпхнули вину створення усього сущого на Цю егоїстичну примару. Скажеш, що вони не егоїсти?? Та думають тільки про себе, про Бога. Та, що це? Скільки можна? Піду приготую чашечку кави, ну, щоб посидіти і прицмокуючи насолоджуватися моментами. Ось побачив тебе, а Ти мені така незвична і розмовляєш… Думаю… назву тебе Єва, а назвав Вікторією адже це була Моя перемога. Ми глянули одне одному в очі, а я подумав, що це ти Мені глянула. Думаю… закопають, ні - спалять. Так Я думав про це…
Він глянув на мене, кутиком рота посміхнувся, а за вікном зайшло сонце. Думаю, знову думаю, п’ю прицмокуючи каву, розмовляю сам з собою і не чую більше нікого…

Посмішка лине у простір...

Давай ти ще раз посміхнешся, лише для мене?!
Думки линуть у простір незатримуючись у голові. Навколо природа, дзюркоче вода - дзюркіт чистий-чистий, навіює низку спогадів. Я в далині від свого життя, від міської суєти. З думки не виходить тендітна особа: волосся трішке нижче шиї, погляд просякнутий смачним настоєм життя, білий, маленький (знову приходить у голову "тендітний") животик. У уяві настирно згадую лице до деталей, але вимальовуються лише загальні обриси. Згоден... з мене ніякий художник, але той настрій, що даруєш при зустрічі мені ти, залишається у пам'яті приємним спогадом. Знаєш, у тебе голос, що вміє заспокоювати. Тобі 19? Ні, ти такаж як і я, лише сформована... Невже у тебе є чіткий план життя? "Ні, немає..." - відповіла б мені ти. Ти взагалі навчилася обходитися без будь яких планів. Навіщо план, якщо майбутнє не сплануєш?
Посмішка варта мільйона, посмішка запам'яталася... Та і як вона могла не запам'ятатися, адже ти так часто посміхаєшся.
Інколи у голову приходить чуже відчуття твого раптового зникнення. цікаво, а що станеться тоді? Ні, не буду залежним від твоєї уваги, буду як тополя посеред поля: обережний, незалежний, сильний і посвоєму люблячий. Ця тополя любить поле, небо, сонечко і дивні крапельки які час від часу капають з неба.
Що це смикнулося у грудях? Напевне дивне відчуття під назвою щастя рветься на волю. Як довго я намагався приховувати його. Ці декілька місяців воно вирувало десь у серці, в середині моєї душі.

P.S. Присвячено одній милій особі.

Сон

Лише постріл змінить моє трактування життя у сні..
Все як у тумані, жити виявилося не легко! Можливо потрібно змінити налаштунки відчуттів – збільшити чутливість?? Навколо дивака завжди будуть літати дивні люди. Той хто не спроможний любити ніколи не буде коханою людиною!!
Люди загубили реальні відчуття, люди стали лише примарами типового примарного світу. Разовий підхід, хвиля і все – ми готові померти. Стільки деталей конденсувалося з вологого повітря на моє обличчя.
***
ЇЇ умовний номер був 377, темниця навколо, сірі стіни, чіткий розпорядок дня. У неї було все, що вона бажала, але бажати не було сил.
- Вставай, час прокидатися – почулося десь здалека, - ти проспала!! Вста-а-авай – ехом відкликнувся світ навколо.
Я і дійсно проспала свій день народження! І я проспала іще одне загадане бажання. Зі мною останніми днями щось коїться: друзі – виявляються не друзями, дорослі – виявляються зовсім маленькими дітками. Навколишнє середовище намагається показати своє гострі зубки, а я сміло одягнула свій шолом, який їсть, пожирає мої сни. Прокинувшись того дня, я вирішила один день побути собою, але мій шолом вперто не знімався, кожний раз пекучий біль пронизував моє серце та груди, зоставляючи свої шрами.
Тремтять струни – гітарне соло напрошується у душу, у навушниках я чула ноти ідеального життя! Розірвати, викинути, забути – кінець музики!!! Знову полинула у туман, знову конденсувалися крапельки.
- Вставай сказала!! – повторився голос,- вже час!!
І знову я змушена була вставати, прокинутися. Відчуття дивного сну іще не вспіло залишити моє тіло. Як так? Сон у сні..? Годинник несміливо процокав десяту годину ранку, я одягнулася і пішла у школу. Сніг боляче коловся у лице, вітер дув сильніше і сoтні голочок кололи у душу.
Так хороше відчувати себе, так хороше жити розуміючи все більше і більше – я встривожилася. Варто було тільки подумати про це, а настрій зіпсувався.
- Прокинешся ти, чи ні? – з докором пролунав голос, - хватить спати!!
І я прокинувся… Мамина рука мяко опустилася на моє плече, мене висмикнуло зі сну, прокинувшись все було як завжди.
***
Вечір… Дивлячись їй у очі я переставав задумуватися над подіями, події переставали бути важливими, події переставали задумуватися наді мною. Прекрасна усмішка дивовижним чином заспокоювала, зваблювала моє серце, але смикала у різні сторони моє тіло. Це лише Фея, не справжня Фея!! Дощик покрапав і перестав, життя – народжуючися, покинуло мене. Відлітаючи я бачив своє тіло, відкриті очі, та легку посмішку на обличчі. Мені стало спокійно, я більше не хвилювався, я не боявся, бо все полинуло у хмари. Перед ними все набувало величності і нічого не означало..
*І я знову прокинувся. Я лежу у полі серед високої трави, дивлюся на хмари. Гучно засміявся, а сміх линув у простір, а порожнечі немає.

Помирати Легко

Настала черга Макса… Так-так саме до мене надійшла черга!! Я собі досить довго не міг обрати сім’ю, тоді як усі інші із спокійною посмішкою йшли вперед, я роздумував… Потрібно досить ретельно підбирати сім’ю – маму і тата. Відповідальна се справа!! Де народжуватися? У якому домі? Чи братик, чи сестричка буде… Для мешканців цього місця, де зараз знаходжуся я, цінності людей значення не мають!! Адже усі тут чисті намірами, абсолютно вільні, щирі, але з досвідом сотні життів. Особисто для мене має значення кохання… Для когось гроші, для когось уявний творець, а для мене кохання.
Кожна душа має право обдумати та обрати місце свого нового народження. Ми маємо пройти такий собі тренінг для того, щоб не бути чужим у своєму світі. Існує 9 екзаменаторів, адже часи змінюються, ідеали змінюються, люди змінюються, а отже потрібно знати на, що ти йдеш. Усі 9-ть, я пройшов з відзнакою, а це досягнення , бо на моєму рахунку лише п’ять пройдених життів з інтервалом не більш чим 50 років. Саме зараз моя черга.
• Дали ім’я мені – Веніамін, а народився я у Родріго Капуоре та Ліли Капуоре в Італії. По життю мені судилося стати романтиком. З самого дитинства мої бідні батьки не могли мене втримати на місці. Ходити навчився раніше чим зубки різатися почали, а до 11 років мене вспіли перевести у 8-му за рахунком школу. У колектив, як не дивно, влитися мені було важко, та виходило з горем попалам. У 16 років на мене почали заглядатися дівчата, тоді і зрозумів усю, як мені здавалося, нескладну формулу життя. Перехідний вік давався складно. На усе життя запам’яталася перша ніч із зустріччю світанку… Згодом самотні роздуми під музику, сидячи на даху будинку. Потім з’явилася як мені здавалося, та істота з якою не роздумуючи прожив би усе життя… Прогулянки у парку, закохані погляди у очі, відчуття пульсу у руці живої істоти, тремтіння губ, перший поцілунок, а потім ще і ще… Знову прогулянки і знову ці очі. Я щасливий!! Веселі посмішки услід… Розбите серце. Місяць депресії, а за вікном сумно падають листочки під сірий, похмурий відблиск дня. Тремтіння губ і спогади, спогади. Згадую перший секс.
А потім подорожі у Рим, Париж, Голівуд, Нью Йорк, Токіо, Каліфорнія. Осів я у Парижі!! Сонячний день і мільярди сонячних зайчиків які подарувало мені сонце та скло, чи дзеркало розбите на мільярди частинок склеєних у одну велику кімнату як шпалери. Я – Веніамін, вона – та єдина при зустрічі назвала моє справжнє ім’я – Макс. Я все згадав. Ці очі знову стали прекрасні. А усмішка наповнилася чарівним, могутнім варивом варяжскої відьми під банальною назвою – кохання.
Мені 84 роки і сидячи у кріслі та дивлячись через округлі окуляри у вікно, бачу тисячі листочків лише з одного дерева. Сонце весело заглядає у моє віконце. Згадуючи молодість, з очей маленькою цівочкою потекла сльоза. Усе життя романтика пройшло у лічені секунди перед моїми очима. І раптом… Моє серце завмирає, як тоді коли на екзамені я раптом зрозумів значення дивних знаків – цифр, як дивлячись правді у очі пізнав глибше природу природи, як я вперше ступив свої кілька кроків; так і зараз я зрозумів, що життя людини – це лише ось ці от декілька секунд, лише цей час за який перед моїми окулярами промайнуло 84 роки…
Поглянув вверх. А там світло і легкість, і радість, і на кінець щастя; поглянув униз – там тіло маленьке, худеньке, покрите все морщинами та закутане у плед, з невинною посмішкою.
Помирати зовсім легко, повірте, головне прожити перед цим Життя.
І знову все спочатку… Настала черга Макса. Так-так, саме до мене надійшла черга!..