Чорне билля у полі розцвіло

Сонце встало над лісом. Пташечки співають: дзвінке цвінь-цвірінь жайворонка розрізає раз у раз тишину. Ранок нічого поганого не передрікав. Вже весна на дворі – все квітне, буяє, лише чорна хмара суне десь з півночі. Чорна хмара чорної смерті посірілого світу. Саме о цій порі доля людства повернула різко назад, приблизила усіх нас до вирішальної хвилини Суду.

Приблизно о 2 ночі 26 квітня ми – Людство планети Земля побачили лице смерті, а точніше відчули, бо ця атомна мара – невидима.

Вирує люто морок цезію над нами,
В’їдається у тіло атомна мара…
Лягаєм і встаєм з ядерними снами,
Й ховаємо щодня, бо смерть, як світ стара.

Чорна хмара чорної смерті посірілого світу.

Народився я вже з аномалією – серце було з правої сторони, як казали батьки – дзеркальна людина. Мені від того ні погано ні добре, лише стукіт у мене не там де у всіх людей. Бабка казала, що то відьми наврочили, що то в неї сусідка варива всілякі варила з полину, а потім проклинала тим пійлом кожного хто повз хату проходив. Ще казали, що та бабенція  померла 26 квітня у 1968 році. Коли ж  замок край поля,  враз щез у хмарі пилу, сусіди одразу згадали ту Ягу з полин-пійлом.

Хто не родився – той не вмира,
Не бачив дня – і не побачить ночі,
Снігами теж його не замітає,
 Не гляне він Чорнобилю ув очі.

Я, ніби і не родився саме тоді. Моє покоління – це “демографічна яма”, а не осад радіоактивного пилу на душі. Моє покоління не страждало від цього? Та ж погляньте, люди, на мене – у мене серце не там б’ється, на себе людоньки погляньте, не тримає планета такої душі, яка б не чула відлуння того Баху!!

Раз у раз, нова душа кожної секунди, а чорне билля осідає. Чорне билля розцвіло у душі новоприбулих.

Чорна хмара чорної смерті посірілого світу.

Погляньмо зверху і до споду –
Збагнемо, звідкіля така
Прийшла біда до нас в господу.

Ехх, хороше І.Драч писав  “Чорнобильську Мадонну” – важкий твір, важка проблема, чорна пляма на тоді білім, вже сірім полотні.

Тоді, 26 квітня 86-го, ми посадили насінину темної цвілі на тканині історії, зараз ця зараза розквітає на очах. Онкологічні захворювання, променева хвороба, різні мутації вірусів, нові, більш витривали мікроби – така саркастична смішинка того замку в якому оселили цвіт нації.

Біль у грудях при різкій зміні погоди. Страшні сни: бетонні стіни, зелене світло, лисі люди, беззубі потвори.

Перед тим як у мене випало волосся, я бачив сон про великого здоровенного дядечка, що захлинався од диму. А потім пляма за плямою повітря відбирало у мене моє любе волоссячко. Лисий і хворий. Чи народився я у цей світ? Ні! Це світ мене народив, породив падлюка.

Чорна хмара, мара, чорна смерть посірілого світу.

А чорне билля вже давно розцвіло, перетворилося у дерево, і цвістиме протягом століть. 

Музикант

Зайшов він якось по дивному: впевнено, у смерканні його туфлі відблискували чорними носками, у руках невеличкий футляр, голова опущена. Пам'ятаю, що я тоді подумав про стильного джазмена, який так часто почав з'являтися у книжках. Вистукуючи дивну мелодію кроків, чоловік, знявши капелюха, всівся поважно у крісло. "Що він робить у моїй кімнаті? Я пам'ятаю, двері були зачинені на ключ..." - подумки здивувався. Голову турбувало дивне відчуття обурливості, цікавості, злості. В одну секунду хотілося виставити його за двері, а вже за мить, зацікавлено споглядати незнайомця.

    -  Ей, ви, так-так, до вас бо звертаюся, чуєте? - спробував бува я заговорити з ним. Він ще так глянув на мене, ніби кажучи: "Це ви до мене??", обернувся, щоб глянути чи немає кого позаду.

    -  Як вас звати? - питаю.

Хлопець викликав повагу, а ще цей чорний футляр не давав мені спокою. Думки тріпотіли у голові несамовитим вихором.

    -  Джон, Джонатан, пробачте. Мене, - задумавшись на хвильку, глянув мені у очі, - тут немає! - ніби зробив висновок. У його очах я помітив багаття. Поволі дістаючи з футляра золотого інструмента, Джон підійшов трішки ближче до мене. Я стояв біля вікна опершись об стіну. За вікном йшов дощ.

    -  Кажуть, що у цьому світі полюбляють музику... - задумливо промовив він. Приставивши до губ золоту, ювелірної роботи трубу, трубу повністю оздоблену дивними знаками-візерунками, цілі сузір'я магічним маревом посіли своє місце на інструментові. Полилася у світ срібно-золотава мелодія. Я, ніби вдарений струмом, відчув дивовижну силу звучання. Нота за нотою вливалася у моє тіло дивна рідина звуків. Спокоєм, турботою, жахіттям, і щастям катувалося моє серце мов ножакою. Я стояв, споглядав на молодого, стрункого чоловіка у костюмі кольору смоли, на чоловіка, на людину, що віддає усю свою енергію інструментові. Ніби пером у мою душу вкарбувався кожний рядок його душі, по лицю стікали струмком крапельки поту, а божевільні очі молодого дивилися десь далеко вперед: повз стіни, будинки, дерева, десь далеко у космос - за межі нашої галактики. Мелодія жовтогарячим пищанням відблискувала при кожному видиху, з яким душа музиканта висмоктувалася з тендітного тіла.

       Легкий, туманний звук - конденсат на окулярах. Ніби прокинувся. Стою, дивлюся на сивого діда із золотим інструментом, у костюмі, та елегантним капелюхом.

    -  Кажуть, немає музикантів на світі... - сказав сумно і ступив крок з вікна.

       Декілька секунд я простояв у щасливому нерозумінні дії театру. Граючи, Джон непомітно для мене підходив до вікна. Кинувся я до нещасливої шибки, відчинив - вологий після дощу асфальт, пуста вулиця, мертві будинки. Трупа не було.

        Зранку я побачив у газеті заголовок "Вбито Джона Мюррея - музиканта, композитора, сценариста"

Ось так цей молодий хлопець з'явився мені у ніч повного місяця, ось так раптово пішов, зігравши останню мелодію. Пішов, зробивши останній подих. - закінчив я розповідати дивну історію журналістам з журналу "Герої джазу" .

Двері зачинилися, а я ще довго стояв та дивився у вікно, згадуючи Джона, трубу, мелодію, останній подих.

     Де ж ті музики?

                 **Сhris Botti -   Deborah's Theme - From Once Upon A Time In America

Воїн.

Мужній, сильний, хоробрий, добрий і спокійний, а яким йому іще бути?

На майбутнє.

Мужній, сильний, хоробрий, добрий і спокійний. За його спиною відчуваєш себе захищеним. У нього на шиї покірно висить талісман. Очі широко розплющені, а там купається щирість. Білосніжна посмішка. Готовий завжди прийти на допомогу.

                                                                              Таким ось уявляєш справжнього героя.

Прокинувся. Заспані очі як завжди побачили у дзеркалі худу статуру. Вмиваюсь. Холодна вода примушує прокинутись заспане лице. Серйозно сказані слова змушують нахабно розсміятися йому в обличчя. Він промовляє без тіні усмішки на устах, а вони ржуть. Він приходить додому, зачиняється у кімнаті і поринає у музику 70-их. Окрім музики його не знає ніхто, йому здається, що вона його розуміє.

Мужній, сильний, хоробрий, добрий і спокійний.

Його світ необмежений стінами, у нього немає кінця, він не знав початку. Він був один.

                   Він не вмів танцювати. На майбутнє.

За спиною меч, на поясі спокійно висить кинджал. Він любить природу. Медитації зробили тіло твердим, як камінь, теплим, як вогонь. А зараз.

Він невпинно бореться зі своїм Я. Крок за кроком, іще мить і …

Мужній, сильний, хоробрий, добрий і спокійний. Він грав на сопілці, магія звуків заполонила простір. Кожний день мистецтво меча, у повітрі, різко, звук за звуком чути спів, кожний змах його подружки супроводжував металічний свист.  Ескалібур був нерівня катані з серцевиною вишні. Нефритове руків’я надавало їй неперевершеної краси.  Цить!

                Кожний день, тренування-тренування, вечір, худе тіло, непримиренність погляду. Посмішки, регіт в обличчя, ганебні удари людей яких він не знав. Все це, примушувало його боротися з усім світом.

Борець.

                Перешкода за перешкодою він долав кілометри ставлячи собі за мету довести їм, показати їм хто він. Не маючи душі, йому передрікали смерть. Він шукав її, він мав її знайти.

Поборовши усі страхи, він невпинно бореться зі своїм Я.

Він не знав мистецтва. Мистецтво було вищою матерією. А можливо то не було мистецтво, коронували і не спитали як звати.

Наступний пункт – Воїн.

Мужній, сильний, хоробрий, добрий і спокійний. Чого іще бажати?

У дзеркалі  худе тіло, ненависть до свого характеру у очах і хороше майбутнє Воїна, чоловіка.

Послання Дівчині

Сів. Хочу написати творик, ні, таке маленьке послання одній людині. Дівчині в вогняною шапкою. Дівчині, яка може розірвати твою душу цими легкими доторками рук, а потім старанно, частинка до частинки, склеїти у одне ціле. Інше ціле.

Важко писати про реальні події. Важко згадувати. Був момент коли я її зовсім не помічав, коли мою увагу заполонила інша мила особа, але ця особа розірвавши душу на шматочки,нажаль, не змогла їх склеїти, тому мені довелося самому це робити – в цьому гіркота нерозділеного кохання.

Повернемося до цієї дівчини. Якось, пам’ятаю, я сказав, що ми друзі, що я тобі довіряю. Я думав, що сказавши це, ми зможемо зблизитись: гуляти, ходити на каву, але ні, пішло щось не так. Можливо в мені щось зупиняло такій хід подій чи то твоя так звана «захисна реакція», але суті не міняє.

Якось ти сказала, що не віриш у кохання.

Потім, чути «Друзі-друзі» , напевне наші поняття про дружбу розбігаються. Для мене це постійна підтримка зв’язку, постійні зустрічі, не обов’язково регулярні. Для мене це роздуми розділені на двох, це розмови; не знаю як то відбувається така дружба у хлопця з дівчиною, але було цікаво спробувати.

Розпочалося навчання.

Навіть не скажу, що ти мені подобалася, адже ти ніби навчилася користуватися цією «магією» якою бажано, щоб володіла кожна жінка.

Щось бентежило. Ніби десь у грудях палало вогнище. Я мав надію. Вона навіть кілька днів трималася у мене в середині. Дуже класне знайомство вийшло. В нього був шанс перерости у дружбу, безліч шансів.

Ось так.

Сиджу слухаю саундтреки з Амелі.

 І все добре, все добре і спокійно.

Погляд

• Не відчуєш більше ніколи того погляду!

• Як колись я гуляв на алеї  в парку, як мої думки відносило у безмежний океан. 

• Твої погляди у ніщо залишились у далекому минулому. 

• Зараз я ходжу по пустій доріжці, вона ніколи не закінчиться, в неї немає початку; сам, голова опущена, кроки…

• Примарилась та зникла – ніби і ніколи не було, чи була? Спочатку згадується та секундна ілюзія, секунда збільшується у дні, тижні, місяці, розтягується, стає довгою, лине у вічність.
• Ти вже пішла, я ж стояв дивився на тебе. 

• Ти йшла так спокійно, легко, впевнено, потім обернулася, а я лише запам’ятав погляд. 

Цей погляд врізався мені у мозок, ніби розпеченим залізом таврувало мою душу. 

А що відчула ти?

Мимовільні думки про погляд як такий. 

                                                                                                                                     Дякую Алін:)