У кожного на цій планеті, на цій клятій кулі, існує свій окремий світ в якому ти, я, ми, в якому ми всі живемо. Як тільки десь щось клацне, ми тікаючи від короткочасних проблем, заглядаємо на секунду туди. Ось засвітилася червона лампочка, як індикатор граничної напруги і ти зрозумів, що далі буде перезавантаження системи, або збій у центральному пункті. Що робити? Де я? Хто ти?
В моєму світі все прекрасно. В своєму світі я просто живу, ходжу на роботу, прекрасно вмію розрізняти маленькі деталі кожного поруху твоїх губ і цим користуюся. Інколи, ну бувають такі моменти, що світить сонечко, воно от-от має заходити, і саме тоді на вулицю крізь зелені листочки пробиваються оранжеві, вже не такі блискучі промінчики сонця, а я сиджу на лавці споглядаю з гори на ковдру із зів’ялого листя і попиваю смачну каву. А ще в моєму світі не старіють люди… Ну це просто лишнє тут, навіщо? Старіти нікому не подобається.
Тобі мабуть здалося, що я такий наївний, не бачу тої старості, мрію про чисту свідомість, не засмічену різним мотлохом на кшталт думок, ловлю моменти і радію від життя?
Та ні, звісно ні. Цей світ з’являється перед моїми очима лише у ту мить коли засвічується ось та червона лампочка.
***
Його я побачила у супермаркеті, він купляв коробку чаю та сухарі з родзинками… Вже тоді сірий одяг, довге, масляне волосся, брудне взуття, пронизливий погляд. Він був на пів голови вищий, мав карі очі, великі вуха та кістляве тіло – це було видно, адже одежа просто висіла на ньому…
Прийшла додому. Роздягнулася, поставила кип’ятитись чайник. Вже п’ючи чай згадала про того чоловіка. Ці декілька днів, як хмарочоси нависли наді мною, а над ним хмарочоси напевне нависають не один тиждень.
Якби не клята робота, жила б як у казці. Так, якби ця робота перестала бути такою нудною, нецікавою і монотонною, то життя б було кращим. Як добре, що я можу прийти собі, спокійно сісти на своє улюблене крісло, яке стоїть навпроти вікна, увімкнути світло і окутавшись цими фальшивими промінчиками, уявити себе у іншому амплуа.
Роблю це кожного вечора і таке враження, що світ навшпиньки проходить повз мою особу. Як же хороше-е-е!!
***
Купляючи того разу чергову коробку чаю, та сухарі з родзинками я помітив низеньку жіночку яка розглядала мене з ніг до голови, аж ніяково стало. Я глянув у її очі і аж здригнувся, було враження ніби вона божевільна, дивний погляд. Одягнена вона була стильно, але і моя одежа не поступалася витонченістю, чимось ми були схожі. Я взагалі ніде не працюю, живу на щедрі подарунки своїх батьків та вважаю, що мені робота не буде потрібна ще довго… Товстий гаманець батька дозволяє на це сподіватися.
Відчуваю, що коли прийду додому, знову пригадається моє минуле життя, життя з нею… Сірі стіни нагадають мені, що гаманець мого батька не такий уже і товстий, і знову прийдеться повернутися у «
уявний» світ злиднів, холодної води, та сухарів з родзинками на обід…
***
Погана лампочка почала світитися все частіше і частіше…
Що робити, що зі мною, де я?? – шепочу собі під ніс, трясуся від стукоту дощу за вікном, каплі поту несамовито стікають по моєму обличчі.
Перезавантаження системи…
***
Задумайся, адже і у тебе є уявний світ, де ти працюєш, намагаєшся вижити. Адже і у тебе є що сплутати з реальністю…
