Зайшов він якось по дивному: впевнено, у смерканні його туфлі відблискували чорними носками, у руках невеличкий футляр, голова опущена. Пам'ятаю, що я тоді подумав про стильного джазмена, який так часто почав з'являтися у книжках. Вистукуючи дивну мелодію кроків, чоловік, знявши капелюха, всівся поважно у крісло. "Що він робить у моїй кімнаті? Я пам'ятаю, двері були зачинені на ключ..." - подумки здивувався. Голову турбувало дивне відчуття обурливості, цікавості, злості. В одну секунду хотілося виставити його за двері, а вже за мить, зацікавлено споглядати незнайомця.
- Ей, ви, так-так, до вас бо звертаюся, чуєте? - спробував бува я заговорити з ним. Він ще так глянув на мене, ніби кажучи: "Це ви до мене??", обернувся, щоб глянути чи немає кого позаду.
- Як вас звати? - питаю.
Хлопець викликав повагу, а ще цей чорний футляр не давав мені спокою. Думки тріпотіли у голові несамовитим вихором.
- Джон, Джонатан, пробачте. Мене, - задумавшись на хвильку, глянув мені у очі, - тут немає! - ніби зробив висновок. У його очах я помітив багаття. Поволі дістаючи з футляра золотого інструмента, Джон підійшов трішки ближче до мене. Я стояв біля вікна опершись об стіну. За вікном йшов дощ.
- Кажуть, що у цьому світі полюбляють музику... - задумливо промовив він. Приставивши до губ золоту, ювелірної роботи трубу, трубу повністю оздоблену дивними знаками-візерунками, цілі сузір'я магічним маревом посіли своє місце на інструментові. Полилася у світ срібно-золотава мелодія. Я, ніби вдарений струмом, відчув дивовижну силу звучання. Нота за нотою вливалася у моє тіло дивна рідина звуків. Спокоєм, турботою, жахіттям, і щастям катувалося моє серце мов ножакою. Я стояв, споглядав на молодого, стрункого чоловіка у костюмі кольору смоли, на чоловіка, на людину, що віддає усю свою енергію інструментові. Ніби пером у мою душу вкарбувався кожний рядок його душі, по лицю стікали струмком крапельки поту, а божевільні очі молодого дивилися десь далеко вперед: повз стіни, будинки, дерева, десь далеко у космос - за межі нашої галактики. Мелодія жовтогарячим пищанням відблискувала при кожному видиху, з яким душа музиканта висмоктувалася з тендітного тіла.
Легкий, туманний звук - конденсат на окулярах. Ніби прокинувся. Стою, дивлюся на сивого діда із золотим інструментом, у костюмі, та елегантним капелюхом.
- Кажуть, немає музикантів на світі... - сказав сумно і ступив крок з вікна.
Декілька секунд я простояв у щасливому нерозумінні дії театру. Граючи, Джон непомітно для мене підходив до вікна. Кинувся я до нещасливої шибки, відчинив - вологий після дощу асфальт, пуста вулиця, мертві будинки. Трупа не було.
Зранку я побачив у газеті заголовок "Вбито Джона Мюррея - музиканта, композитора, сценариста"
Ось так цей молодий хлопець з'явився мені у ніч повного місяця, ось так раптово пішов, зігравши останню мелодію. Пішов, зробивши останній подих. - закінчив я розповідати дивну історію журналістам з журналу "Герої джазу" .
Двері зачинилися, а я ще довго стояв та дивився у вікно, згадуючи Джона, трубу, мелодію, останній подих.
Де ж ті музики?
**Сhris Botti - Deborah's Theme - From Once Upon A Time In America
