Апельсинка

Апельсиновий запах, тьмяне тепле освітлення примхливо створюють з твого настрою маленьке диво, спалахи вогників то тут, то там, щось змушує вбирати в себе субстанцію складену з упорядкованих звуків.  Настрій, певно ж, новорічний чи як?
Сьогодні 8 грудня, і сьогодні Новий Рік, вчора був ще той – моторошний, незнайомий, закутаний темрявою, хвилюванням, літрами кави. Крапля летить, так повільно-повільно – вдається розгледіти своє мляве відображення, летить, не співчуває, у повній невагомості, навіть здивуватися немає часу.
За вікном дощ. Стеля протікає, але слабке мерехтіння цього нового року вже звеселяє душу.
Час змінити цю обитель.
Втрачену для цього світу особистість  відродити не вдасться, вже ж нове попереду.  А я на ковзанах, мить  - лечу-у-у.
 Амнезія. Не можу згадати моментів, людей, почуттів. Де подівся банк емоцій? Де поділося все життя, куди сховалося?
Та ось же воно, роззуй очі, бурлака!!
Найцікавіше, що таке трапляється, тоді, коли чогось не вистачає; не вистачає твоєї присутності, не вистачає поцілунку, обіймів…
«Соплі» - скажеш.
А мені кажуть, що це все так романтично завжди, що це високе щось.
Задимлена реальність викачує з нас людське, адже все сказане вголос – таке бридке.  Так дико відчувати і говорити одночасно!
Ух, телепатичні війни в голові. Її величність Думка - завершена субстанція осмисленого. Здається, що слова зайві, але без них все інше втрачає сенс.
Можливо дії? Так. Дій! – тоді слова справді  зайві.
Що їси, солодкий? Та так… крихту жалю вирішив з’їсти, та й обжалився.


P.S. : А після цього солодка ніч з невимовним страхом.

Що робити?

Іноді в мене опускаються руки. Я не знаю, що я роблю тут, я не знаю для чого живу.

Я хочу самоствердитися, але яким чином? Як мені навчитися розуміти? Яким ідеалам слідувати? Який ідеал створювати? Де взяти терпіння, бажання, енергію?

Та це лиш іноді. Інколи варто робити крок. Зробив крок – і живи! Не жалкуй, адже у всіх таке буває, всі ми люди. Складна дилема у голові: навколишній світ – моє я. Кожний знає про свою особливість, кожний має це розуміння, яке по-своєму висловлює. Свою виключність ми усвідомлюємо по-різному, але інколи і вона має властивість губитися в думках інших людей. Тримайтеся за принципи! – скажу я для себе, адже це мій вихід. Виправдане це обмеження чи ні, але воно моє.
Ваше? Прослідкуй створення цієї рамки від самого початку…
Наше оточення формує кожну думку, так само як ти є одним з тих хто формує думку іншого.

Переглядаєш відео, цілуєшся, гуляєш, спиш, живеш, навчаєшся, працюєш, розмовляєш, мовчиш, думаєш, відпочиваєш, даруєш квіти, бігаєш, йдеш, дивишся у очі, смієшся – це життя, невпинна різноманітність, різнобарвність, кричуща яскравість разом з сірою буденністю. Не забувай смаку життя. Задумайся, ти ж це любиш.
Твоя дорога завжди лише твоя.  Кожний етап вищеописаного життя – це окрема частинка цілого, це те без чого ти не проживаєш і секунди. Доповни цей список сам.

Варто усвідомлювати свою виключність та те, що цієї виключності не було б без інших. Створюй свої запитання, став свою мету, знаходь спільну мову з ними, веселись, живи!
Будь активним, не будь байдужим, намагайся фільтрувати, живи хвилиною, думаю на перспективу, відчувай зараз, не зраджуй самому собі, май гідність, твори якість.

«Що робити?» - я тобі скажу – не сиди на місці, або ж – рухайся. Вода під лежачий камінь не тече.

Життя - це всесвітній фарс.

Артур Рембо. Кавер.
Я живу ніби у вісімнадцятому столітті -
Той хто не знає життя та правди.
Я пишу, як той хто вмирає в пустелі.
Спрага мучить мене. Мені не потрібний хмиз,
Лише небо світить вгору і вниз.
Я лежав і дивився в космічні простори:
крупи забуті в хаосі - зірки.
Гречка, що падає з неба, то метеори!
Ліпше за воду й не треба мені.
Той хто стрибає угору, неодмінно паде додолу.
У сні згадається Міст Мірабо та повчання
                                                        хороші
                                                              твої.
Не бути плаксивим, себе шанувати,
природу любити, усіх зневажати.

*
Той постріл, те задоволення.
*
Хвилинне марево, повне затемнення - краще вже не буде. Психо-тест проведений учора, вибухи вночі. Ліпше не буде мені.
Сновидіння.
Краєвид з вікна.
Примітивні слова.
Серце тьохкає. Соловей стукає. Зміна явищ у природі. Писанина, як поклик душі.
Думка на три слова попереду пера, руки, суглобів, процесів, крил, спогадів.
Лише почекати, наповнити глеки й піти. Прохання, обіцянки - знову потік думок. Вміння не брехати собі - ставити себе на місце відкинутого. Коли ти увійдеш в 12-13% щасливчиків.
Зіпсовані листки. Виродок, тварюка ні на що не здатна. Невіра. Мати.
Книжки хороше споживати, а самому написати? Зась!
З.І. Депресові думки. Не зважайте. Такі соплі у всіх бувають.

Я

Хто я для тебе? Хто? Надзвичайно важливе запитання яке поставить крапочку над І. Хлопець? Дівчина? Немає різниці!

Я лише кубок лайна. Ні-ні, не того лайна, що ти думаєш, ні! Я кубок – велична палиця, посох із жевріючою цяткою на кінці. Колись монахи молилися таким як я. Так, і Артур Уславлений був людиною. Ієшуа, також Уславлений, нажаль також був людиною, а я не гірший, навіть кращий, адже маю здорове тіло. Лайно – переробка, результат виробництва, накип у чайнику. Великі, величезні думки я перетравив у своїй душі і викинув непотребом усе найцінніше, взявши лише частинку частинки. Це кубок горить лайном, жевріє маленькою іскоркою під попелом, і цю іскорку навіть не кожний вгледить, не кожен зрозуміє, що ця крапочка – це найпотужніший запас непотрібної енергії який в мене є.
Я – келих вина. Келих, як і кубок може бути Граалем. Келих – тендітна ніжка дорогоцінного кришталю з вмістилищем, з цілим сейфом. Вино – гіркувато-солодщава темно-червона суміш з п’яним смаком. Так. П’яніло, відпивши трішки бурого напою, багато людей. Як знаєте, сухе вино зазвичай куштують дівчата, навіть літні жіночки відпивали, прицмокуючи, цю рідину, і душа їх засинала – прокидалося бажання.  Всі поважні люди п’ють, прицмокуючи, відчуваючи неперевершений смак пійла, яке налито у сейф з кришталю.
Вина налито лише краплину, а вони вже у передчутті смаку. Думають, бачте, на перспективу.
Я – клубок ниток. Моє єство настільки заплутане, що навіть кіт з натренованими лапками не розплутає як слід. Я клубок – хаотична суміш усього побаченого, почутого, відчутого, пережитого, не пережитого, минулого, теперішнього, майбутнього. Клубок незвіданого. Кохана, навряд тобі вдасться мене зрозуміти. Повір, розплутаний я не зручний. Лише клубок зможе зручно вмоститися у тебе на долоні. Я клубок нитки, яка зможе показати шлях відмінний від твого. Я ниточка, яка швидше розірветься чим витримає.
Я – це меч. Віками загартований у битвах. Я – це меч, що ніколи не зламається у твоїй руці. Та я вмію лежати і псуватися. Я вмію покритися іржею під дією сліз. Ні, не своїх, а твоїх. Меч не буде лити воду. Меч – це жорстоке кодло. Вб’ю і оком не зморгну.
Я – земля, ти – квітка. Ти – земля, я – квітка. Немає значення. Має значення лиш те, що я тебе не знаю. Я – келих, я – кубок, я – клубок, я – меч.
Все це залягло, лежить без діла. Україна – це багаття, яке згасло у козачій славі. Люди – це вугілля, жевріючий Грааль, несформоване золото.  Молодь – це вітер. Молодий гульвіса та лише вітер роздмухує багаття. Вогонь – це ми всі. Вітер – це частинка нас. Немає вітру – немає вогню. Немає бажання – немає дії.
Кубок запалився і світло зробило неможливим темряву. Келих ніколи не буде пустим. Меч завжди знайде голову. Клубок, лише клубок залишається незмінним, заплутаним, крихким. Лише клубку потрібна рука.
Ковток вина відпито… Гарячий поцілунок передав собою палаюче задоволення, в обох у роті терпкуватий присмак. Тіла, дві особи у гарячих обіймах перетворюються у одне Єсмь. Насінина знайде своє дерево.
Так хто ж я? Де я є серед усього цього приладдя, непотрібного інструменту, де?
Ехом відізвалася, я зникаю. Частинка за частинкою. Мене немає, залишився сумнів. Я взагалі існую? Хто, в чорта, окрім мене дасть відповідь. Де ти?

Жовта Квітка

День 3. Середа

День за днем – приємне нічогонеробіння. Навіть у Карпатах – це був активний відпочинок, а тут – пасив-пасив, і ще раз – пасив.
Складна ситуація турбує мою голову, вона б в принципі не мала б, але…
Порив емоції, складні слова, думки відчаю криляться з голови далі чим би хотілося, і до того всього: ядуча атмосфера пахучого повітря Вил.
Світла веранда, скрипучі звуки комашиної вулиці, нерозбірливі слова людей. Сказав би: «романтика-а…», але язик не повертається.
Я ввів свою політику, конспіративну. До цього часу все. Що було на язику, те й у думці, а зараз все. Що у  думці те відфільтроване і подане на тарілочці, для кращого результату, звісно.
Такого мене втерпить не кожний, але у багатьох просто іншого виходу немає. Ось так навколо мене.
Жовта квітка, жовта – колір страху, мокрого страху. Росіякі заполонили простір та із-за солідарності, для того аби тебе розуміли, розмовляєш їхнім язиком, а потім і на суржаку переходиш, чекаємо рятівну соломинку блакитно-жовтого поля пшениці.
Подайте чаю, будь ласка. Язик вмивається солодкаво-гарячим напоєм, а вона – щебетульки-щебетульки.
він відкрився, а їхній перший крок – відступ, клики нагострила і взяла на озброєння своє: «Давай не поспішатимемо!». Ці три слова обеззброюють чоловіка краще чим чарівна паличка.
А моє що? Либиться, у свої то 42. Танцювальна дівчина – гра слів, пані та панове, гра слів. Чарує-зникає-чарує-зникає, а головне, ще й гордість у цій улесливості знаходить. Не вистачило свободності (знову гра – хоробрості) для наступного кроку. Жовті квітки, жовті – колір страху, текучого страху. Поглянути у дзеркало металічного блиску, а побачити живу істоту. Останній ковток солодкаво-теплого напою.
Зриваюся і йду геть!
Вона ж приїхала, прилетіла,з’явилася насінина зниклого народження.
Жовті квітки, жовті. Краще жовті, ніж напиленого кольору загадкової краси. Можливо ризикнемо і візьмемо ці? Красиві? Та де там, не дарма жовті, адже бояться.